“Сорока сороці, ворона вороні, так і пішло”…
Я вмерла. Про це я вперше дізналася з схвильованого дзвінка донечки. Вона живе у Києві, дзвонить мені щодня, а буває й кілька разів на день: вранці, в обідню пору, і ввечері. Сталося це десь у першій половині жовтня нинішнього року. Коли пролунав дзвінок від неї, я підняла слухавку і на моє: “Ало!”- почула схвильований голос доньки: “Мамо, це ти?..” “ Звісно, я ! А хто б же ще міг бути?.. Собачка Лейла у дворі, а котик Рудя хоч і біля мене, та ж він говорити не вміє, хочеш щипну його за вухо, щоб він м’явкнув?” І почула видих доньки. А потім вона мені повідомила, що до неї подзвонила її однокласниця і запитала, чи давно вона дзвонила до мене, почувши ствердну відповідь, вона повідомила, що їй дзвонив недалекий мій сусід з паралельної вулиці, і повідомив, що я померла. Поговоривши з донькою і заспокоївши її, я пригадала випадок який стався, коли я прийшла цього ж дня ранком по молоко до жіночки, в якої я його беру уже років зо 20, її будинок розміщений біля шосейної дороги і навпроти знаходиться магазин у якому я скупляюся. Біля будинку Світлани,(так звуть жіночку), з давніх=-давен існує не санкційний риночок, де жінки, які живуть неподалік продають свою продукцію: молоко, сметану, яйця, мед, і городину, й садовину. Всі вони мені знайомі, іноді я у них щось купляю, ми розмовляємо, вони читають мої вірші у районній та обласній пресі, часто запитують мене, як воно в мене так, на їх погляд гарно, виходить, розпитують за моїх дітей , а я їх за їхніх, бо ж багато з них були однокласниками моїх дітей, а також немало й моїми учнями. Так от, коли я вийшла з вулиці і направилася до них, вони, якось з подивом на мене подивилися, а коли я підійшла і привіталася, вони, відповівши на привітання, подивилися на мене знову подивом. Поговоривши про се-те, вони запитали мене, хто ж то помер на моїй вулиці. Я відповіла, що нічого про це не чула. І вони повідомили, що в когось неподалік мене на воротях був прив’язаний платок, який, вішають тоді, коли є померлий. У цей же день, трохи пізніше, до мене подзвонила подруга, вона живе в центрі міста, а я в західній його частині, і розмова повторилася так же як і з донькою. Подругу хтось із її сусудів запитав, коли мене будуть хоронити, бо ж знали, що вона не зможе не піти на похорон. ..А ще через тиждень я поговорила зі своєю сусідкою, яка теж є однокласницею моєї доньки, вона ж і розповіла мені, що та перша однокласниця, та що дзвонила до моєї доньки, приходила до неї на роботу і запитувала про те , як у мене справи, а коли моя сусідка повідомила тій, що бачить мене щодня, і що в мене все в нормі, адже це найближча моя сусідка, а сусіди, як відомо, бувають ,навіть ближчі, ніж родичі...Сусідка про це не хотіла мені говорити, щоб не засмутити, та я сама її запитала, чи чула вона щось про цю нісенітницю, і хто це придумав.
Як пізніше з"ясувалося, що ще одна жіночка, з паралельної вулиці, теж дуже мені добре знайома, побачила отой “злощасний'' платок на моїх воротях, хоча насправді то був не платок, а саморобний поштовий ящик, виготовлений моїм сином із пластмасової п’ятилітрової пляшки, так як загальний металевий ящик у нас вкрали злодії і здали його на пункт прийому металобрухту, а купити новий я ще не встигла, та по правді сказати і побоялася, що і його вкрадуть. Ще трохи пізніше, десь днів через 5, чи 6, я пішла до дальшого магазину, де мене теж знали люди. Зайшовши, я привіталася , продавчиня дивилася на мене здивованим поглядом, кліпала очима і мовчала… Зрозумівши жінку, я її усміхаючись запитала, чого ж це вона не хоче зі мною привітатися. Жінка розкрила рот, але сказати нічого ніяк не могла. Мені навіть здалося, що в неї зацокотіли зуби. Я зжалилася над її переляком, та й сказала: “Та жива я, жива, і на той світ ще не збираюся”. А вже потім, коли жінка оговталася і відповіла на моє привітання, я пояснила їй ситуацію із моєю смертю…
Зрозуміло, що всі ми смерті і рано, чи пізно залишим цей білий світ і думаю, що за кожного дописувача до нашого КП, можна буде сказати: “De mortuis aut bene, aut nihil”, тобто: “Про мертвих слід говорити, або тільки хороше, або нічого” (лат.)
А завершити свою розповідь я хочу кількома народними мудростями:
*Коли сам добре не знаєш, то язиком не плети.
* Ніхто не знає: тільки баба та вся громада, тільки сич та сова, та людей півсела.
* Що знає кум – знає кумова жінка, а вже від неї і все село.
* Млин меле – мука буде, язик меле – біда буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810908
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2018
автор: геометрія