Я так турбуюся майбутнім
Весь довгий вік і кожну мить.
Та не за себе, за могутню
Мою Україну, що спить.
Тихенько розправляє крила,
Долає звичну дрімоту.
Лишень, щоб доля їй годила,
Топила вічну мерзлоту.
Натоптувала жадні пельки,
Збудила тих, котрим все ‘дно.
Засіяла в серцях усеньких
Любові й гордості зерно.
За наших нездоланних предків,
За їхню віру крізь віки
В майбутнє України-неньки,
В її немеркнучі зірки.
Невже ми совістю змаліли,
Так опустилися в багно
Наживи, ледарства, зневіри,
Щоб не творилось-все одно?
Та ні, неправда, піднялася
Могутня паросль молода,
Що твердо вірить в наше щастя.
За те стоїть, як мур-стіна.
Хоча зневіри у зажурі
Шукають шлях в чужім раю.
У нас, як в дивнім Сінгапурі,
Теж є рішуча, мудра Ю.
З якою, вірю, зрине сила
Змужніла юнь і зріла сталь.
Розквітне буйно Україна,
Змете зневіру і печаль!
2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811411
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 26.10.2018
автор: Юрій Прозрівший