Напевно, що вірила більше, ніж треба.
Літаючи небом, самісіньким небом.
Кохаючи серцем, душею і світом.
Її проганяли і холодом, й вітром.
Сама залишилАсь. Без того кохання.
Без того до Бога самого прохання,
Щоб їй дарували. І полем ходила.
Саменькі молитви як ковдри стелила.
Ще зовсім гарненька, весь час посміхалась.
У чому причина? Причинна зосталась.
Гарніша від всіх і душею, і тілом...
Сміялися з неї. Та це не боліло.
У полечку спала... Ось вже й сутеніло...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811968
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.10.2018
автор: Відочка Вансель