Мені здається, я знаю як пахне бог.
Я знаю сміх його, дотик і навіть смак.
Свої секрети йому віддала у борг,
Та я ж не вірила в нього ніколи...як?!
Я бачу те, чим він снідає і що п"є,
І, навіть часом годую його з долонь.
Його ім"я, його біль, і куди він б"є,
Коли знешкоджує поглядом: "Охолонь."
Цілую шрами його і кроплю лице
Слізьми і радощами. Смішна.
Він мене пестить: "Яке ж ти дурне й мале"
І воскресаємо. І поміж ребер весна.
Я затихаю на грудях у нього і міцно сплю,
Губами пошепки шкірі його молюсь.
Жертвоприношуюсь, каюся і люблю.
І причащаюся дотиками. Гублюсь.
Я відчуваю, що знаю його давно,
Ще з тих часів, коли не було Землі.
Він - це мій хліб і моє вино,
Мої великі зорі й малі.
І, якщо Всесвіт зятягне пекельний смог,
Я буду чути тебе геть з усіх сторін.
Я знаю хто ти. А ти - мій бог.
Ліпи мене - я - твій пластилін.
© Світлана Крисенко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812046
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.10.2018
автор: Дивна