Природа вже готується до сну,
Сади скидають золото сусальне.
Є щось таке високе і печальне
У цій порі – сама і не збагну…
Бо вже душа – самотнє деревце,
Розвінчане з медовим сяйвом літа.
Ще в айвах сад горить, мов у софітах,
Та вже хмарніє осені лице.
Мов сірничок, надламується звук,
Щоб скалкою застрягнути у грудях…
Пора самозаглиблення й безлюддя,
Терпких чаїв і захололих рук…
Несправджених ілюзій, прийняття,
Бо як-не-як, тепла було чимало:
Шмагали зливи, втім, не бракувало
Ін’єкцій сонця у твоє життя.
Сумна пора сповільнення, коли
Вже не женешся за шаленим темпом.
А листопад прощається контемпом
І все ніяк тобі не відболить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813676
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.11.2018
автор: Наталя Данилюк