Згадалися мені з дитячих літ
В саду троянди, що садив мій дід.
Яких лишень сортів там не було,
Усе подвір’я дідове цвіло.
Я бігала малою між кущів,
Купалась в росах лагідних дощів.
І кожен кущ чиплявся за рукав,
Заглядав в очі і не відпускав.
Ставав хмільним увесь вишневий сад,
Вдихаючи солодкий аромат.
Від сили вітру між отих красунь
Дзвеніла радість розсипом відлунь.
А дід до себе квіти пригортав,
До них слова з любов’ю промовляв.
І прикрашали ніжні пелюстки
Життя складного дідові роки.
Та раптом у підступний долі час
Дідусь навіки відійшов від нас.
І неймовірне сталося в саду.
Відчули квіти серцем ту біду.
Схилили низько голови з жалю
Без дідового тихого «люблю».
Як сонце потяглось до небокраю
Пішли за дідом стежкою до раю.
З тих пір в руках тримаючи букет,
Приходить в спогад рідний силует
Троянд розкішних бархатне чоло
Нагадує про дідове тепло.
І пам’ятати нам дає про те,
Що там де є любов - усе цвіте.
Хоч на якому б ти не ріс стеблі,
Краса душі – найвища на землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814098
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.11.2018
автор: Світлана Вітер