Могила – ненажерливе вікно,
З якого тьма і кривда позирає.
Сира земля спочити потурає,
Де жаль шукає у безодні дно.
Кого приймать – могилі все одно.
Вона – як сіни в тихій хаті скраю,
Де відчаю надія докоряє,
Сповита у небесне полотно.
Тож поки марно доганяєш дні,
Самітниця в чеканні добре знає,
Що тут її ніхто не обмине,
Що суть жива в холодній глибині,
Що пам'ять над горбком німим минає,
Що кожному своє вікно одне.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 2
Магіла — прагавітае вакно,
З якога цемра з крыўдай пазірае.
I раіць адпачыць зямля сырая,
Дзе жаль намацвае ў прадонні дно.
Каго прымаць, магіле ўсё адно.
Яна — як сенцы ціхай хаты з краю,
Дзе свой адчай надзея дакарае,
Спавітая ў нябеснае радно.
Пакуль дарэмна даганяеш дні,
Самотная цябе чакае й цяміць,
Што немагчыма абмінуць яе,
Што сэнс жывы ў халоднай глыбіні,
Што над грудком нямым сівее памяць,
Што кожнаму свайго вакна стае.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815823
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 30.11.2018
автор: Валерій Яковчук