[b]Анотація.[/b]
[b]Оголошення на стіні міста Іштар.[/b]
Розшукується вбивця магів. Ім'я невідомо. Вік невідомо. На картинці було перекошене від ненависті зображення. Очі немов в дикого звіра, навіть зуби показали з вовчими іклами. Рубець на щоці, довге, русяве волосся та борода.
Внизу писало: жорстокий, неврівноважений, небезпечний. З особливою жорстокістю катує чарівників. Нагорода за живого чи мертвого. Просимо небайдужих відгукнутись, будь-яка відомість про це чудовисько буде оплачена.
З повагою: Пірокар верховний магістр ордену магів вогню.
Я всміхнувся, дивлячись на своє зображення. Там я виглядав молодшим, але решта, крім зубів та погляду було правдою.
Не потрібно шукати мене, Пірокар – тихо прошепотів сам собі під ніс – Я сам тебе знайду. І ти переконаєшся в правоті власних слів…
Пролог.
Душі тих, кого принесли в жертву некроманти не потрапляють нікуди навіть після смерті останнього на землі Антарії некроманта. Така ціна Чарівної сили для людей. Змінити це не під силу жодній людині, хіба магія зникне з нашого світу, але це вже на межі неможливого. Ніхто точно не знає, де знаходиться Золотолист – джерело магії.
Лише плітки, чутки та байки.
[b]Уривок роботи вченого чарівника Мефодія Антарійського: Про силу з дерева та каменю.[/b]
***
[i]Ніякий меч мене так і не взяв. Вороги падали переді мною, немов трава від коси. Кожний коваль вміє володіти зброєю, з якою працює.
- Роран! - окликнули мене.
Моя дружина стояла в мене за спиною з вилами. Тео, наш син тримав серп. Моя сім'я, мої скарби прийшли батькові та чоловіку на допомогу.
- Маріє, бери сина і тікай! - кричав відбиваючись від численних ворогів - Тео, захищай матір!
Я не пам'ятаю, скількох я поклав. Не пам'ятаю, як сам опинився на землі. Лише пам'ятаю, що вразили мене стрілою в спину. По-зрадницьки. Ноги віднялись, меч вилетів з рук, земля стала ближче.
Я не міг встати. Нападники в чорних плащах та кольчугах придавили мене. Я волав, виривався, але все, що залишилось - це спостерігати, як останні жителі селища падали від ударів мечів та стріл. Жінок та дітей забрали в полон. Могутній некромант Понтій, що розгулював в чорній мантії на руїнах мого села, роздавав команди своїм людям. Хати горіли, густий чорний дим застеляв собою небо та землю.
- Маріє!
Я старався з усіх сил, але не міг почути її голосу. Ще одна стріла попала мені в спину. Я затих. В очах темніло. Ми скоро побачимось, Маріє...[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815842
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2018
автор: Тост