Сталася ця історія напередодні Нового року, коли дива трапляються скрізь і повсякчас, бо такий вже це час. Одного ранку звичайний третьокласник Петрик підстрибом біг у крамницю за хлібом, куди його щойно вирядила бабуся. Сніг весело мерехтів у вранішньому сонці, поскрипував під ногами, місто дихало святом. Довкола метушилися люди, кваплячись завершити справи у старому році, аби легко почати новий. Купивши хліба додому й дві цукерки, щоб поласувати дорогою, Петрик весело чимчикував до свого будинку. Аж тут він завважив, що попереду шкутильгає старенький дідусь. В одній руці він тримав ковіньку, на яку раз у раз спирався, а в іншій ніс важезну на вигляд торбу. Червоне пальто з білим комірцем враз привертало до себе увагу, роблячи чоловіка схожим на Діда Мороза. Однак наздогнавши старенького, наш школярик переконався, що це звичайний собі дідусь, який, певно теж подався за хлібом. От тільки онуків у нього, мабуть, не було, тому й не вирядив нікого, а поплентався сам. Такі думки снували в голові Петрика, поки він наздоганяв дідуся. Хлопчик хотів було минути перехожого, але враз згадав, чого навчали його батьки – бути чемним і ввічливим, допомагати старшим – і звернувся до старенького:
– Пробачте… , давайте я допоможу нести вашу торбу?
Дідусь, з несподіванки, збентежено глянув на Петрика:
– Ти ба, який чемний хлопчик! А чи не завелика моя торба для тебе? Подужаєш її?
– Я спробую, – відповів школярик. – І взявся за торбину.
Вона виявилася нівроку важкою і хутко потягнула Петрика додолу.
– Ти краще берися за одну ручку, а я – за іншу, – запропонував старий.
Так вони вирушили разом і йшли мовчки аж до невеличкого будинку, куди повів їх дідусь. Дорогою Петрик не міг збагнути, звідки це у повітрі так солодко пахне апельсинами і ялинкою…
– Ось ми й прийшли. Це мій дім, тут я мешкаю, – звернувся до хлопчика дідусь. – Дякую за допомогу. Ти – гарна людина.
– Прошу, – відказав школярик і розвернувшись, хотів було йти геть, аж тут старий перепинив його.
– Стривай! Я хочу віддячити тобі за допомогу. Щось тобі подарую.
– Ну що ви, не варто, я ж від щирого серця, – запротестував Петрик.
– Добрі вчинки завжди дістають нагороду, – відказав на це дідусь, простягнувши хлопчикові кольоровий олівець.
– Тримай і уважно мене послухай! Це – чарівний олівець. Він може виконати будь-яке бажання, варто лишень написати його на клаптику паперу й кинути за вітром. Та завваж, що він здійснює лише одне бажання!
– Одне-однісіньке!? – зачудовано мовив Петрик.
– Еге ж! Тому добре подумай, перш ніж щось написати, – застеріг дивний дідусь і вклав у руку хлопця олівець.
Петрик від захвату не міг вимовити й слова, він просо стояв і дивився на чарівного олівця, що вигравав усіма кольорами на його долоні.
– Дякую вам, це ж так…, – звернувся він до старенького, аж тут виявив, що стоїть він у дворі свого будинку сам-один.
Петрик глянув на вікна третього поверху, де мешкав, і побачив, як бабуся привітно махає йому рукою.
Кілька днів наш школярик гарячково міркував, що б його забажати. І ніяк не міг придумати. Однієї миті йому хотілося механічний човен, що плаває по воді, а іншої – новенькі ковзани. Ще за кілька хвилин йому вже кортіло мати цілу коробку іграшкових машинок, а за кілька годин – пристрій, що сам читає книжки та ще й переказує стислий зміст.
У передноворічний вечір Петрик вибіг подивитися на величезного сніговика, що його цілий день майстрував сусідський тато з маленькою донечкою.
– Ого, який величезний! А гарний який! – чулися захопливі вигуки дітлахів, що так само повиходили надвір поглянути на снігове диво.
– Ні, я все ж таки напишу, що хочу собаку! Так, звісно, як я міг вагатись? – осяяло нашого хлопця, поки він споглядав разом з усіма.
Твердо вирішивши, чого ж йому найбільше хочеться, Петрик мерщій кинувся додому, аж раптом перечепився через щось і гепнувся на сніг. Підвівши голову, він побачив, що перечепився через милиці, на яких стояв сусідський хлопець Тарас.
– Вибач…, я не хотів, – знітився Петрик.
– Це ти вибач. З цими милицями я такий неповороткий, аж набридло. Але ходити мені на них ще аж півроку, кістки погано зростаються…, – пояснив сусід.
Аж тут до них підійшла Тарасова мама і забрала хлопця додому. А Петрик лише заціпеніло дивився їм вслід.
Минули свята. Розпочалося навчання в школі. Одного ранку повз будинок Петрика проходив наш знайомий дідусь і почув таку розмову двох сусідок.
– Ой, глянь, чи то бува не малий Тарас у школу йде? А де ж його милиці? Невже одужав?
– А ви, що, не чули? Сталося диво! В Новорічну ніч хлопець геть-зовсім одужав, навіть лікарі не йняли віри!
– Отакої! Дива та й годі!
– Такий це вже час!
Дідусь на хвилину спинився і підвів очі вгору. У повітрі кружляв сніг. Серед сніжинок він помітив клаптик паперу, що поволі падав долу. Старий простягнув вперед руку і папірець слухняно опустився йому на долоню. На ньому було кольоровим олівцем щось нашкрябано дитячою рукою. Дід Мороз, а це саме він і був, зібгав клаптик, згорнув у долоні й легенько дмухнув.
Повернувшись цього дня зі школи, Петрик виявив у себе на порозі крихітного цуцика з кольоровий бантиком на шиї…
Кінець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815878
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2018
автор: Lee Olherson