Підійшов до вікна і виглянув. Мряка. Дерева виглядали серед туману як чорні, спалені кущі. Туман був тепер густий; на кожному дереві, кожному пеньку, кожній гілці осіло по десять тисяч малих крапельок, котрі керувалися одним чудесним правом, замерзали, ставали важкими і спадали всі нараз впродовж ночі із шелестом.
Самотність тиснула на мене зі всіх сторін, як холод. Почав сумувати і роздумувати, що те, за чим сумував, це дійсність. Взяв годинника, котрий стояв на комоді і накрутив його. Дивився на коло з цифер і фірмовий знак на тлі годинника і відчував його холодну поверхню. Але годинник нічого мені не розповів та й нічого не мав до розповіді. Алей йшов тепер голосно і дзвінко. Я потягнувся за круглою керамічною вазою, яка стояла на полиці над комодом. Але це була звичайна пуста ваза. Як до такого дійшло.
Не вірю у дійсність, говорив до себе, крокуючи туди сюди по кімнаті і шукаючи по кишенях сигарети, бо яке значення мала правдива дійсність, коли через шість хвилин людина не має вже сили, аби у неї вірити; чи дійсність не є такою великою, тягарем, що лежить на плечах, який не можна скинути, аби одночасно не рухнуло життя і світ. Такої дійсності не знав. Але хто ж її знав? Чи життя не пливе для більшості як подорож у метро, котре виїжджає зненацька на світло, де свідомість пробуджується на момент - і потім знову занурюється у морок, темний тунель, де нема нічого і бути не може.
Існування світу можна довести. Існування всього живого можна довести. Можна це відчути, побачити, почути. Так само діялося з людьми; переставали існувати так швидко, як і з’явилися, сум так само відчував кілька хвилин, минав, як минала закоханість, терпіння, радість; це все протягом життя помирає. У будь-якому разі так було зі мною. Не знав нічого, що було б правдивим, лише короткі променці світла, після яких наступав морок.
Було схоже на те, що мусив спробувати останній раз загрузити чимсь мозок. Вийшов у сад. Навколо росли дерева. Доторкнувся рукою до гілок. Пробував обійняти стовбур дерева. Не вдалося, але це не мало значення, адже знав тепер, що дерева не відповідають людською мовою, а відповідають цвітом і плодами, падають лише від сокири, і ні за ким не сумують.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815903
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2018
автор: Льорд