Раїса сказала все, що потрібно. Віддам їй належне: свою смерть вона прийняла гордо. Я дотримав слово: інформація та карта взамін на легку смерть.
Справа в тому, що карта шамана була неповною. Тепер я мав необхідні фрагменти. Десять років знадобилось, щоб знайти їх всіх.
- Ти не зробиш цього — проекція Пірокара спостерігала за мною весь цей час.
- Ти казав так вже колись — тремтячим від злості голосом нагадав йому — пам'ятаєш? Десять років тому, коли я просив мене вислухати. Я стояв перед тобою на колінах, просив вислухати мене, благав допомоги…
А ти викинув мене, наче бродячого пса. Залишив мене з моїми бідами! Що тобі до простих смертних?! Жалюгідних прохачів! Для тебе я був всього лише одним з тисячі.
- Ти просив допомогти покарати Понтія — згадав Пірокар.
- А ти засміявся і наказав викинути мене геть! Спостерігай тепер, ти зробив це з мене! Понтій, всі ви! Ви нищили моє життя роками: ви забрали в мене все! Тепер моя черга!
З одного з людей Раїси я зняв плащ. Мій одяг весь в крові, в такому вигляді я не пройду і кроку, як мене повісять. А я ще не все зробив...
- Ти не доберешся до Іштару! — крикнув мені в слід Пірокар — мої люди знайдуть тебе!
Я не став тратити час на нього.
***
Потім, в дорозі, я дізнався, що бійня в ущелині видалась на славу. Чорний замок пав. Тепер це чорні руїни, спалені вщент. Моргот молодший з значними втратами все ж переміг Велерада. Ущелина просочилась тілами солдат. Для десятків тисяч той день став останнім.
Чарівники спихали вину одне на одного. Миру між ними тепер не буде довго. Люди, котрих я зустрічав в дорозі, говорили, про величезну армію мерців, що підняли некроманти на чолі з Полум'ям. Вона йшла на світ людей, гнана жагою помсти та голоду. В Антарії тепер правила анархія.
Карта лежала в наплічнику. Я вивчив її на пам'ять. Мефодій сказав правду — таке місце дійсно існує. Місце, де все почалось. Саме там з'явились перші чарівники. Там ж Золотолисте дерево – корінь їх сили. Подумати лише, прямо під моїм носом.
Зрубати дерево і джерело магії всохне. Душі Марії і Тео звільняться з полону некроманта Понтія.
І ми зустрінемось на небесах…
Пірокар знав це, тож, добравшись до найближчого шинку, я помітив об'яви про нагороду за свою голову. На щастя зараз магів любили хіба що вішати, про що свідчили два трупи в червоних балахонах на дереві.
В Антарії назрівав бунт. Чудово! Час знищення прийшов. Плащ довелось викинути, або довелось би розділити долю невдах.
Мене пропустили без проблем, прийняли за одного з тих солдат, що робили ноги від війська Моргота. Молодший прославився жорстокістю. Може ми б потоваришували, якби я не відправив на той світ більшість його магів.
- Тут тебе Лео Карахал шукав — повідомив шинкар.
- Хто?
- Мисливець за головами — шинкар стишив голос — один з кращих, незважаючи на вік.
Я облизнув губи і недобре всміхнувся. Шинкар, повний наче бочка, зблід від такої посмішки. Навіть його масна лисина стала блідою.
- Хто з вас, покидьків, Лео Карахал?! — запитав місцевий люд в таверні.
Ніхто мені не відповів, зате люди поспішили розійтись. Чоловіки, жінки — всі прямували до виходу. Шинкар пробурмотів щось про дістати ще вина з комори, поспішив зникнути. За мить вийшли всі... Крім одного.
Молодий, чорнявий з блідим лицем та тонкими губами, скривленими в посмішці. На ньому були лати, блакитно сірого кольору. Від світла свічок на них виблискували руни.
- Той самий Роран, дух помсти — по-товариськи привітав мне Лео. Я був малим, коли ти почав свій шлях. Про тебе легенди ходять! Хтось проклинає, хтось говорить – ти герой. В нас тебе називали злим духом, що карає чорних магів. Дітьми ми захоплювались тобою. А тепер я зустрів тебе на власні очі! Очманіти! Броня зачарована, як і твоя сокира — Лео прослідкував за моїм поглядом. Ногою посунув стілець, запрошуючи мене сісти.
- Тобі це не допоможе — я прийняв запрошення.
- Я б не був таким впевненим, Роран. Майстер Пірокар передавав тобі привіт і...
Він повільно потягнувся рукою під стіл. Я напружився, потягнувся до кинджалу, що висів на стегні, але він дістав мішок. Витряс його вміст на стіл. До мене покотилась відрубана голова. Понтій…
- Я дізнався про тебе — спокійно сказав Лео — знаю, через що тобі довелось пройти. Мені жаль твою сім'ю. Скільки років пройшло?
- Десять.
- Довго ж ти мстив. Але ось тут, той, хто приніс в жертву твою сім’ю. Великий некромант Понтій власною персоною. Щоправда, трішки неживий.
- Твоя робота?
- Моя — усмішка стала ще ширше — не знаю, чи стане тобі легше, але він страждав. Плакав, немов дитина, благав, навіть обісцався. Не допомогло. Вірю, ти сам хотів завершити його життєвий шлях, але я не міг втриматись. Ти – герой мого дитинства! Вважай за честь для мене — покарати твого ворога!
- Чекаєш подяки від мене? Губу закатай!
- Твоя помста завершена — Лео поклав на стіл меч — ти можеш просто встати і піти. Я не буду тебе переслідувати.
- З чого така доброта?
- Я знаю, як це. Ми схожі. Ти можеш не погоджуватись, але це правда. Ми обоє ненавидимо магів. Я жалію, що мене не було в чорному замку, коли ти потрошив те кубло. Мені подобається те, що ти робиш. Мені імпонує така первинна лють та ненависть.
- Дивно чути таке від лакея Пірокара — я не ховав своєї зневаги.
Він не образився.
- Пірокар велика людина — Лео знизав плечима — він бачить майбутнє, в якому нам не доведеться воювати. Не буде Морготів, Велерадів, не буде некромантів, що забирають душі для своїх експериментів. Ні з ким більше не станеться те, що з тобою. Я не прошу тебе приєднатись, просто не заважай. Ти зробив достатньо!
- Он як? Світле майбутнє? В мене теж є своє бачення майбутнього. Я знищу магію під корінь. Жодної душі в полоні магії. Не буде більше Пірокарів, Понтіїв. Будуть прості люди, що не насилатимуть чуму на міста. Не будуть спалювати недругів вогнем, перетворювати на камінь. Ніхто, крім богів не забере нічию душу.
Деякий час Лео Карахал просто дивився на мене. Я не відводив погляд. Я чекав, що він спробує вбити мене. Але він цього не зробив. Він поволі встав з-за столу. Голову залиш собі — кинув, направляючись до виходу. Це моє перше і останнє попередження, Роран. Не змушуй мене вбивати тебе.
Я не дивився йому вслід. Голова Понтія дивилась на мене пустими очима.
***
Тієї ночі мені не спалось. Перев'язані плече та бік нещадно боліли. Напевне вперше за останні роки я відчував біль. Я думав про Марію та Тео. Їх душі все ще були в полоні мертвого Понтія. Помсти недостатньо. Біль все той, нікуди він не зник.
- Ми скоро будемо разом — шепотів в пустоту — скоро.
***
[i]Мефодій недовірливо оглянув викувану сокиру.
- Що не так? — роздратовано спитав його.
- Нічого — почухав густу сиву бороду — просто я думав, це буде меч...
- Сокирою я володію краще. Роби що мав робити.
Мефодій взяв перо та чорнило. Він довго та ретельно наносив знаки на зброю. Вимальовував кожну закарлючку. Коли закінчив, поклав на лезо руки і почав щось бубоніти.
- Готово — врешті сказав він — не загуби, це справа мого життя. Ніяка сила не встоїть перед рунами. Але є два але.
- Що ще?
- Сила твоя ростиме разом з ненавистю та люттю. Хочеш знищити чудовисько — доведеться стати гіршим чудовиськом. Їх душі в полоні магічної сили. Хочеш врятувати душі своєї сім'ї, значить будеш робити, що потрібно. Навчись ненавидіти їх всіх, прийми це як своє друге я.
- Добре, друге?
- Руни на сокирі вимагають крові.
З цими словами він спокійно поставив голову на стіл.
- Спробуй відрубати з удару. Не хотілось би мучитись.
Я не міг повірити, наскільки спокійно він це говорив. Рука мимоволі взяла зброю.
- Ти впевнений?
- Як ніколи. Нехай збудеться пророцтво...[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816788
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2018
автор: Тост