***

Мені  так  втомливо  повітря  це  ковтати,
з-під  гущ  водойм  тяжких,  морських.
Ніяк  навчитися  не  можу  в  небі  я  літати,
над  призмою  своїх  проблем  людських.

Тримаючись  уламків  розбитих  кораблів,
і  тих,  що  б'ються  на  куски  щомиті,
бурхливе  море  всіх  моїх  планет-життів,
мене  підспід  ховає  глибше  в  оксамиті.

І  не  важливою  стає  моєї  плоті  юність,
коли  душа  її,  як  листя,  падає  з  дерев.
Ще  трохи  і  заповниться  таємна  ємність,
в  якій,  даремно,  зберігаю  сліз  своїх  я  рев.

І  я  насправді  знаю  хто  за  мною  ходить,
її  я  бачу  вже  не  тільки  в  своїх  снах.
Для  всіх  однаково  світило  це  заходить,
за  горизонт  за  ним  пливемо  у  човнах.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816842
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.12.2018
автор: Вікторія Грошовик