Перед тим, як Петрик мав іти до 1 класу, мама купила йому нове вбрання, шкіряний наплічник з вибитим ведмедиком на ньому, і все, що необхідно для навчання. У школі хлопчика посадили за першою партою (був невеликий за зростом) з рудоволосою Улянкою й видали підручники. Петрик радів тому, що він уже учень. Коли приходив зі школи, мив руки, обідав, розповідав бабусі, чим займався на уроках і вчився – читав склади, слова з вивченими буквами, тренувався писати букви або малював щось на картках. У вихідні Петрик відпочивав – гуляв надворі, їздив на велосипеді чи скейті, грався м’ячем – сам чи з кимось, дивився мультики.
Якось, в одну зі субот, Петрик сидів за своїм письмовим столом і писав слова в зошиті з мови. Мама в цей час готувала на кухні обід, тато дивися футбол по телевізору (відпочивав, приїхав з відрядження зранку). Хлопчик дописув останній рядок в зошиті і вже грів думку про те, що зараз складатиме із деталей Лего будинок, та почув голос однокласника Миколи із двору:
- Петре, виходь! У мене новий м’яч. Пограємо у футбол.
Хлопчик відчинив вікно, відповів Миколі:
- Зараз вийду!
А тоді зсунув поспіхом зі столу рукою все, що лежало на столі (зошит, книжку, пенал, ручку, олівці) до розкритого біля нього наплічника й вибіг на вулицю. Як тільки двері за Петром зачинилися, в кімнаті хлопчика почали відбуватися дива. Речі в його портфелі зарухалися, заговорили. Вони штовхали одна одну своїми боками, кидали одна одній злі погляди й слова. Кожній речі раптом захотілося мати більше місця в ранці.
Зошити прокричали:
- Ми заслуговуємо на особливе ставлення. Ми тут найважливіші. Петрик щодня витягає нас і пише по наших білих чистих лінійованих сторінках букви, цифри та лінії.
- Ручка сказала:
- А чим пише? Хіба не мною? Тож я важливіша за вас. Не було б у нього мене, він би нічого, зошити, на ваших сторінках не написав.
Олівець вставив своє:
- А я хіба не важливий? Петрик мною лінії різні робить. А як якась не вийде – не біда, витре і ще раз накреслить – красиво і рівно.
- Ну, ось олівець розповів уже й про мою важливість, - мовила гумка. – Без мене неправильні лінії не видалити. Це факт!
- А без мене їх не накреслити, - пропищала лінійка. – Не вийдуть рівними відрізки, геометричні фігури. Тож я теж важлива пані!
- Гм… А хто, скажіть на милість, дає притулок вам усім, дрібні речі – тобі, ручко, тобі, простий олівче, й вам, гумко та лінійко, - просичав, мов змій, пенал. - Без мене Петрик, наш господар, довго шукав би вас у наплічнику, та й зламатися б усі, крім гумки, могли б швидко, якби лежали де-будь.
- І це все? - сказав підручник «Українська мова». Моя роль значно вища! Я навчаю грамоти Петрика. Як би хлопець писав щось у зошиті, якби не вивчив букви, які в мені написані, якби не навчився читати склади, слова, речення з моїх сторінок? Та й говорити правильно і гарно українською не вмів би, якби я не розвивав його мовлення.
- А як би хлопець щось креслив олівцем та лінійкою, як би писав цифри, розв’язував приклади та задачі, якби не я? – додав підручник «Математики».
Підручник «Я досліджую світ» теж не мовчав:
- А я хіба не важливий? Я розповідаю Петрику про все, що є у світі, вчу його, як в ньому жити!
- Друзі! Нас іще вислухайте! Ми, кольорові олівці, і ми (додали фарби) теж є дуже потрібними. Нами Петрик розмальовує все, що забажає: будинки, квіти, дерева, людей та інше. Якби не ми, він би не міг на папері зобразити довколишнє середовище.
- Розмальовує хлопчик на моїх картках-сторінках. Значить, я за вас важливіший, олівці та фарби, – зауважив альбом.
- А що скажете про мене? Я та річ, з якої хлопець робить різні чудернацькі вироби, - мовив пластилін, наставивши червону голову з коробки. - Виліплює тварин, героїв мультфільмів й усе, що вчителька скаже чи сам захоче.
- Ми теж є важливими, - мовили два друга – клей та кольоровий папір. – Петрик нас використовує для виготовлення аплікацій. Минулого тижня він зробив дуже гарний орнамент у квадраті і подарував його мамі. Робота сина їй сподобалась.
- Слухав я вас, друзі, уважно, не перебивав, - під кінець мовив наплічник. – Всі ви вміло вихваляли себе. Але скажіть мені, будь ласка таке: «Якби не я, в чому б вас носив до школи і зі школи Петрик?» Міг би, скажете, у чемоданчику носити, в портфелі, в торбині, але лікарі-ортопеди не радять цього, бо знають, що найкраща сумка для хребта – наплічник. Отже, без мене хлопцеві точно не обійтись. Виходить, я найважливіший?!
- Ні! Ні! Ми не згідні! – закричали інші речі.
На цей крик до кімнати забіг господар усіх речей, які сперечалися між собою, тобто, Петрик. Він вернувся додому, щоб узяти м’яч, хотів пограти ним надворі зі сусідом Костею.
- Що сталося? Чого ви репетуєте? – спитав він.
Наплічник вирішив сказати від імені всіх:
- Кожна річ, що лежить в мені, каже, що вона найважливіша. А я кажу, що найважливіший я. Бо без мене всі ці речі не було б у що запхати, не було б як перенести. Я правий, Петрику?
- Не вважаю так. Подивіться всі, прошу, вас на мене.
Кожна річ витягнула голову з наплічника.
- Хіба я можу сказати, що нога для мене важлива, а рука ні? Або, що око важливе, а вухо ні? Чи те, що зуби важливі, а язик ні? Все, що я маю, для мене важливе. Очі для того, щоб ними бачити. Вуха для того, щоб ними чути. Зуби для того, щоб ними пережовувати їжу. Ноги – для ходьби. Руками все роблю. Так само і ви. Кожна річ має своє призначення, виконує свою роль. Ви всі потрібні мені, і всі важливі. Отож не сваріться, а мирно співіснуйте. А я буду вас берегти, щоб ви довго могли жити і гарно виглядали.
- Гаразд, - погодились всі, тільки наплічник скривив губи.
- А можна ми вискочимо з наплічника, - мовили кольорові олівці, - і потанцюємо на килимку у твоїй кімнаті?
- Можна. Тільки недовго, щоб мама не побачила і не насварила мене.
- І ми були б не проти поскакати, - сказали зошити.
- Та й ми теж, - закричали підручники.
- Гаразд, друзі, вискакуйте всі. Розважтеся трохи. Головне, щоб ви в мирі жили і поважали одне одного.
- Тоді і я потупцяю, - вже веселішим голосом проказав наплічник.
- Та, будь ласка! Я вам ще й музику ввімкну.
Олівці вискочили першими. За ними вибігли книжки, зошити й інші предмети. Всі почали хихотіти й кружляти довкруж Петрика в танку. Наплічник найвище підстрибував і найгучніше тупотів. Мама почула шум у кімнаті сина, відчинила двері. Всі речі завмерли.
- А чому це все твоє шкільне приладдя, - запитала, - на килимку лежить?
- Вивалилось ненароком, мамо. Зберу зараз, не сердься.
- Ну, ну! – помахала пальцем мама.
Наплічник їй в цей час підморгнув оком.
- Що? – оторопіла. Ще раз уважно глянула на кільну сумку сина. – Ні, здалося, - заспокоїла себе і вийшла.
- Що, друзі, розважилися трохи?
- Так, – прошепотіли.
- Тоді заскакуйте до своєї домівки – в наплічник. І тихо там сидіть, а то перепаде мені через вас!
- Добре, - мовили.
- Усім вистачить місця, – з теплом у голосі мовили зошити, застрибуючи в папку.
- Так, – погодилась папка, заскакуючи в наплічник.
- Згідні, - мовили книжки, тулячись она до одної.
- Це справді так! - підвердив пенал, лігши на дно кишені.
- Миру й любові усім нам, друзі, - додав альбом, обіймаючи блокнот, який не вступав у суперечку і не танцював зі всіма, бо був худим і майже змальованим.
З того часу шкільні речі Петрика більше не сварилися між собою. Хлопець їх шанував: не гнув, не рвав, не ламав, у чистоті тримав. Іноді й потанцювати їм дозволяв
на килимку своєї кімнаті, як батьків не було вдома.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817948
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.12.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)