Я лежав на холодній землі, у вухах лунали постріли, в очах миготіли вибухи, а високе зоряне небо було у вогні. Я жадно вдихав повітря- в останнє. Воно спалахувало холодним вогнем у мене у грудях, а з уст моїх текла кров...я захлинався нею. Я так стомився від крові, я захлинався нею у снах, я втратив спокій і більш не бажав сновидінь...дивно, те що позбавило мене снів, прирікало на сон вічний.
Моя смерть прийшла по мене, маленькою кулею в тілі, вона вирве мою душу і згасне для мене цей світ, так як зорі гаснуть заради світанку… а можливо це я згасну для нього, просто зітлію. Прах до праху. Маленький шматок свинцю- мій швидкісний експрес у вічність.
Я розгублений, від мене втікають думки, десь там далеко, за сотні кілометрів, на мене чекає мій стимул життя, з русявим волоссям і ніжними руками. Її рідні очі, погляд повний тривоги подарований мені на прощання. "Пишаюсь"- її слова...Не просила зостатись, лиш повернутись...до неї- заради неї.
Ще один судорожний подих, задушливий кашель. Над мною хтось схилився, затискає руками рану і руки вже в крові- метушиться, і не знаю кому: чи собі, чи мені немов мантру повторяє "все буде добре". Я не чую його, а може й не хочу чути, мої думки не корячись мені, мандрують лабіринтами пам'яті, з кінця до самого початку- плутаються між чисельними поворотами.
За мир і спокій. За свою землю, дух якої мчить по моїм венам. Чи міг я стояти осторонь? Втекти кудись і вдати, що для мене цієї війни не існує? Не зміг, бо б загинув ще тоді, забувши хто я, втративши не тіло, а свою душу і серце. Звикся, до чужої мені, тяжкості зброї, до неї ще зміг, а от до тих хто паплюжив мою країну не зміг би ніколи. Тому й боровся до самого кінця...
Останнім часом, я часто відчув, як пестить своїм подихом мене Смерть, я бачив як вона впивалась поцілунком в уста союзників і ворогів, я відчував якими голодними очима вона зиркає в мою сторону...а мій друг казав, що насправді цей погляд стомлений, не знаю- за ним вона прийшла швидше. У вухах стихають звуки пострілів.
Дитячий сміх, ще мить і ось, я знову, маленьким хлопчиком, тулюсь до матері. Я закриваю очі і йду в її обійми, а тіло моє довіряю обіймам іншої матері.
Десь там високо в небі палають зорі, вони яскравіші від вогнів, що полонили землю, бо ж це вогнище тимчасове, чуже, невідмінно від небесних світил... Навіть якщо, інколи, ми їх не бачимо, це не означає, що вони пропали безслідно. З приходом ночі, вони освітять темряву знову, бо ж зорі не гаснуть ніколи.
27.08.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817971
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.12.2018
автор: Наталія Анна