[i]Незнайомцю,
раніше, коли я була маленька, то прикрашання ялинки було цілим сімейним ритуалом. Мама завжди мене вчила розвішувати іграшки правильно, а не все на один бік (як я це робила). А ще, маючи шило в одному місці, я завжди бігала навколо цієї ялинки, щось видивлялася, говорила мамі під руку, яка творить новорічну лялечку-колючку. Найбільше я полюбляла вішати на верх червону зірочку, вона була блискуча-блискуча і саме в ній, особисто для мене, полягала вся магія свят: Нового року та Різдва.
Але час проходить і традиції змінюються, або взагалі зникають. У мене вони зникли.
Так, іноді сумую за цим часом дитячого захоплення, очікування чуда. Сумую за сімейним теплим колом, затишними посиденьками, що вирує атмосферою любові та щастя. І лише одне бажання - не зіпсувати ось ці фрагменти з дитинства теперішнім станом відчаю та тугою за минулим..
Нічого вже немає. Ні сім'ї, ні дива, ні ялинки..
Любий, ти мені потрібен сьогодні як ніколи.
Потрібні твої обійми, твоє таке затишне, тямовите мовчання, оте чоловіче плече, яке вбирало б моє тимчасове ридання..потрібна твоя присутність ось тут, зараз, в цю секунду. Не потрібна жалість, а от саме розуміння мого становища, моїх почуттів. Хочеться саме у твоїх очах прочитати "кохана, я з тобою і завтра буду з тобою, і разом ми це переживемо".
" Моя мила, я нікуди від тебе не дінусь, мене не лякають твої сльози, не лякають твої проблеми, не лякають ці труднощі, бо це все тимчасове, бо ти моя і я тебе кохаю". Хтось може вважати це повною чортівнею, ванільним клейким набором слів, нереальними словами неадекватної дівчини, яка гадає, що таке буває в реальності... але...
Боже, я б душу продала чортові, аби почути це просто зараз через телефон, або просто наживо...
Я ненавиджу бути такою слабкою, якою я є зараз. Ненавиджу це відчуття - потреба когось, бо довгий час запевняю себе, що мені ніхто не потрібен, що у мене є я і цього достатньо, що гаряча кава на ніч набагато краще рідних обіймів ззаду...що показувати свою душу в листах набагато краще, аніж комусь в реальності, що я незалежна, сильна, що я не самотня, а просто не потребую нікого поруч.
Так набридло себе обманювати...заспокоювати...
Пообіцяй, що колись ми обов'язково будемо наряджати разом ялинку, що купимо найгарніші прикраси , іграшки, дощики і РАЗОМ будемо творити новорічну ідилію. Я так хочу її повернути, але вже у своєму світі, у своєму реальному житті. Не хочу згадувати лише дитинство...хочу творити ялинкове чудо з тобою.
З любов'ю,
Твоя...
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819845
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.01.2019
автор: дівчина з третього поверху