Люблю цю квітку, білую малу,
За те, що квітне, пахне, плодоносить.
Здолавши давнини важучу млу,
Вона ні в кого помочі не просить.
Ніхто не поспішає дарувать
Її коханим - скромну і тендітну,
Та я її не зміг би промінять
На пишну розу, вродою вагітну.
Живе собі, милує зір комусь.
Коли ж буває вітряно надворі,
Спокійно мовить:"Я ще повернусь."
І облітає так, як з неба зорі.
Лишає плід під сонцем дозрівать -
Усе віддасть, до краплі, до зернини.
Не відає, що значить - умирать
Неопалиме серце деревини.
І так буває боляче мені,
Коли хто гляне холодно, жорстоко.
Б'ють пелюстки тривогу повесні,
Що цвіт під серце ранений глибоко.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819906
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.01.2019
автор: Іван Демченко