Сухожилля планетні
сплітаються в ночі і дні,
А ця осінь сумна
не збулася і досі дощами.
Зачерствілі тумани
стирають кордони між нами
І хвилини женуть,
наче листя, по зморхлій траві.
А хто ми? А що ми?
Доживаємо вік крадькома.
Ув асфальтних пустелях
роздмухуєм здавнені мрії,
Наче ті потопельники,
тонем у власній зневірі.
Сутінь спраглих сердець...
А за рогом чекає зима...
Озирнутися час,
стоїмо,наче вже на межі.
Усі двері на ключ,
усі душі у ковані брами.
Чи відродимось феніксом,
чи будем й далі рабами?
Тож побачим на дітях,
як всі оминем віражі.
Передчасність страшна,
губить осінь вже айстровий цвіт,
Оксамит вечорів
розміновує дум полігони.
А хто ми? А що ми?
Приосінні безлюдні перони,
В сухожиллях планет
наші сонця шукають зеніт.
16.09.2018.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821704
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.01.2019
автор: Ірина Кохан