Неначе прибрано, побілено до свята:
Старі дерева у садку під снігом сплять.
Я сну не знаю. Наче кимось став проклятим,
Бо до безсоння, - ще й кістки старі болять.
Ця світла ніч… проміння зір відбите снігом,
Крізь шибку синькою розплилось по стіні,
А думи птахами вовтузяться по гніздах
В гілках минулого, де милі були дні.
Самотність стискує, події всі відбулись…
Від ватри осені туман спливав мов дим.
Надії зраджені відплакали й заснули
І тихо канули в провалля разом з ним!
Та Бог із ними! Не волати ж від безсилля!
Весняні ранки ще повернуться в життя.
Та чи розтане на душі проклята крига,
Що зараз айсбергом руйнує почуття?!
Вона покинула… і Всесвіт теж забрала…
Як жити далі і чим дихати тепер?
Палац байдужості відлунює вокзалом
З якого потяги прямують в світ химер.
Майбутні дні… а може, тижні чи півріччя
Ось так, як зараз, будуть мучити в ночах
І всі розлуки, всі життєві протиріччя
Важкою брилою відчую на плечах.
Прямує час… отак додумаю до ранку,
А там по новому прийде одне і теж…
Дай, Боже, сили: залишатись до останку
В життя закоханим - без сумніву, без меж!
21.01.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822151
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.01.2019
автор: dovgiy