Спочатку всього не почать,
Як не крути... як не крути...
Та щось не хочеться мовчать
На перехрестях самоти.
Колись казав тобі: прощай,
Уникнувши пробачень...
Лишень шумів зелений гай
Почувши глас, неначе.
Ховалось сонце за селом,
Аби не бути свідком,
А я тим словом-помелом
Благав тебе, лебідко:
Прощай, прости, забудь...
Навіщо сьози? Нащо?..
А вони падали на грудь...
Їх не забуть нізащо.
Навіщо трепетні слова
Зриваються і тануть?
У надвечір'я, як бува,
Вони безслідно кануть.
А пам'ять досі береже
Ті мрії й сподівання...
Хоч і не вернеться уже
Мить світлого кохання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822178
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.01.2019
автор: Леонід Федорів