Не йди! Залишайся! Чуєш? Я прошу-не йди!
Таких не було ніколи й не буде після...
Нехай відзвучала дзвінка лебедина пісня,
і змиті холодним дощем всі наші сліди.
Нехай в осіннім саду відцвіли жоржини,
і впав вже додолу останній кленовий лист.
І замість веселого сміху тут вітру свист.
Та чуєш, то все недостатні для того причини,
аби ти забув про усе, що було. У душі
оселяться туга та пустка без твого "кохаю".
Не йди! Не штовхай мене цим ти до самого краю.
Невже ми настільки далекі, настільки чужі?
Не йди...Так просила. Про себе. Та тільки
вуста,
німими зосталися вперто. А погляд у спину,
неначе останній той цвях у важку домовину
з убитим коханням, не вартим прощення й хреста.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.01.2019
автор: Юлія Сніжна