Батько Київ іще не таких «нагинав».
То який ти, насправжки, на дотик?
Ув обіймах твоїх я – міський маргінал,
що стріча' кожен ранок з нудоти.
Я крокую бруківкою в -надцять століть –
сновигаючий площами привид.
Упріваю, мов миска борщу на столі.
Що не день – чи то натяк, чи привід.
В море краплею чи камінцем – що не день.
То який ти, насправжки, на запах?
Я – в тобі й водночасся – ніхто і ніде.
Ти ж бо майстер – на нитку низати.
Дріботять намистинки з містечок і сіл.
Непроглядніє, гусне намисто.
Ми – твоєї землі ще не звітрена сіль,
що нечутно спадає на місто.
Батьку Києве, що нас до тебе вело?
Всі, хто знав, – ті давно вже забули.
«Карєннимі» кишить, ще не наш, Вавілон
із Рязані, Тамбова і Тули.
Ти – їх дім, наш – притулок. То хто із нас псих?
В темні вулички, мов у графини,
сунуть писки зухвалі зажерливі пси –
доморослі монгол-угро-фіни.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823277
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.01.2019
автор: Олександр Обрій