По-панськи почуваюся у зґардах,
аж тріпотить у жилах кров…
Якби ж то знати, чи є варто
плекати в серці ту любов.
Нічка виє, та так нестримно,
баламутить залюблені душі…
Насліпо, нанімо, невпинно
трясе серце, як серпень груші.
Мені кажуть, що то від любові
я така вся вогненно-медова…
Бліді вилиці знову ружові,
розпашілись від ніжного слова.
Але де там. То радше від злості
за розірвані зґарди з намистом.
Коби борше до ніжності-млості,
доки сонце світлом не блисне.
Я бажала би, та я б воліла,
щоб ти визбирав всі намистини.
То би й, може, з любові мліла —
до знеможеної до краплини.
Ой якби ж то я гадки не мала,
що світ краю на дві половини.
А та ніч, що в любові палала —
бере з мого кохання данину.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823895
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.02.2019
автор: Ольга Береза