Вона йшла по вулиці і раптом почула свою улюблену мелодію. В старому подертому плащі, у зовсім непривабливому капелюсі вуличний музикант зачаровував слух саме її музикою. Не довго думаючи, дівчина п[b]о[/b]бігла у квітковий магазин і поклала поруч з ним букет квітів. Це було найвищим виявом поваги і захоплення з її боку. Вона пішла повільно вулицею, стараючись прислухатись до улюблених звуків. Раптом щось сталося з музикантом. Він відкинув геть подертий плащ, не потрібний капелюх ... і виявився звичайним юнаком. Хоч звичайним його навряд чи можна було назвати. Він пішов вслід за дівчиною, граючи на скрипці. Куди б вона не йшла, звуки його скрипки не відставали ні на крок. Коли падав дощ, вона підходила до юнака і вони разом, обн[b]я[/b]вшись, дивилися на наче зачаровані краплі, що витанцьовували неймовірні вальси навколо них. Коли падав сніг, вона сідала за піаніно, а він стояв зі скрипкою біля вікна, а зима спочатку раділа, вибухала своїми емоціями, зачаровувала, потім засинала. Пройшло багато років. На підвіконні лежала скрипка, а піаніно стояло в кутку кімнати. Їх ніхто ніколи звідси не виносив. Пізно ввечері скрипка знову оживала, а клавіші піаніно починали з нею свою нічну розмову. Їх не можна чіпати. Не можна зупиняти музику. Вони заслуговують на свою маленьку вічність.
[i]хто ти, той що до скрипки нахиливсь,
ти чарівник, чи може просто вітер,
чомусь так дуже-дуже зажуривсь,
кладуть всі гроші, я ж покладу квіти ...[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824570
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2019
автор: Дружня рука