Маленька вічність (проза)

Вона  йшла  по  вулиці  і  раптом  почула  свою  улюблену  мелодію.  В  старому  подертому  плащі,  у  зовсім  непривабливому  капелюсі  вуличний  музикант  зачаровував  слух  саме  її  музикою.  Не  довго  думаючи,  дівчина  п[b]о[/b]бігла  у  квітковий  магазин  і  поклала  поруч  з  ним  букет  квітів.  Це  було  найвищим  виявом  поваги  і  захоплення  з  її  боку.  Вона  пішла  повільно  вулицею,  стараючись  прислухатись  до  улюблених  звуків.  Раптом  щось  сталося  з  музикантом.  Він  відкинув  геть  подертий  плащ,  не  потрібний  капелюх  ...  і  виявився  звичайним  юнаком.  Хоч  звичайним  його  навряд  чи  можна  було  назвати.  Він  пішов  вслід  за  дівчиною,  граючи  на  скрипці.  Куди  б  вона  не  йшла,  звуки  його  скрипки  не  відставали  ні  на  крок.  Коли  падав  дощ,  вона  підходила  до  юнака  і  вони  разом,  обн[b]я[/b]вшись,  дивилися  на  наче  зачаровані  краплі,  що  витанцьовували  неймовірні  вальси  навколо  них.  Коли  падав  сніг,  вона  сідала  за  піаніно,  а  він  стояв  зі  скрипкою  біля  вікна,  а  зима  спочатку  раділа,  вибухала  своїми  емоціями,  зачаровувала,  потім  засинала.  Пройшло  багато  років.  На  підвіконні  лежала  скрипка,  а  піаніно  стояло  в  кутку  кімнати.  Їх  ніхто  ніколи  звідси  не  виносив.  Пізно  ввечері  скрипка  знову  оживала,  а  клавіші  піаніно  починали  з  нею  свою  нічну  розмову.  Їх  не  можна  чіпати.  Не  можна  зупиняти  музику.  Вони  заслуговують  на  свою  маленьку  вічність.  

[i]хто  ти,  той  що  до  скрипки  нахиливсь,  
ти  чарівник,  чи  може  просто  вітер,
чомусь  так  дуже-дуже  зажуривсь,
кладуть  всі  гроші,  я  ж  покладу  квіти  ...[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824570
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2019
автор: Дружня рука