Кудись летять спішать вітри,
Мені б хотілося побачити,
Де зупиняються вони,
Неспокій їм пробачити...
Колись і ми, як ті вітри,-
Все намагалися побачити,
Вдихати подихи весни,
Життя усім покращити...
Пізнати поспішали світ,
І запізнитись не боялися,
Що знайдем папороті квіт,
Ми в цім не сумнівалися...
І в дощ, і в сніг, і взаметіль,
І від вітрів ми не ховалися,
Стрічали радо провесінь,
І ми не нудьгувалися...
Не уникали протиріч,
З неправдою і злом боролися,
І намагались всюдибіч,-
В усьому розібратися...
Спливли роки, змінились ми,
Вже живемо, як сироти,
Никаємо поміж людьми,
І боїмось буває дихати...
Тепер ми заздримо вітрам,
Їх волі нам уже не звідати,
Вдячність несемо небесам,
Що сонце нам ще світиться...
Нам не спинити час, роки,
Вони відходять десь у безвісти,
Та ми ж живем усе таки,
Хоч вже не маєм крепкості...
Наперекір усім вітрам,
Не боїмось і смерті ми,
Хоч шкандибаючи йдемо,
Сплановане завершимо...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825057
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.02.2019
автор: геометрія