Служити моді? Відмовляюсь.
Вона невдячна і пуста,
грімка, розхристано-безкрая
і непотрібна, як сльота.
Вертка, насмішкувато-звабна,
перемішає з мулом глиб
і ловить підступом за зябра
до слави ласих людо-риб.
У світі справжні нагороди --
тепла вечірнього атлас
і відчуття, як ми проходим
або крізь нас проходить час.
Усе, що треба, перепрати...
Думки утішені, незлі,
нагріті руки від горняти,
яскравість лампи на столі,
антична форма супокою
«сама розпущу й знову тчу»,
і мокра, витерта тобою
собача шерсть після дощу.
Це почуття, найбільш обжите, –
хоч не сучасне, а корюсь --
що в тебе є кому служити,
комусь – важливо – не чомусь,
примхлива містика в союзі,
коли осяде каламуть,
і стос книжок – терплячих друзів,
що так незрадно тебе ждуть.
Чи все покинеш ти і згаїш
щільних турбот добірну ткань
заради тих, кого не знаєш,
пустих амбіцій і змагань?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825411
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2019
автор: Вікторія Т.