1.
Вирує, бурли́ться Лато́риця
Із каменем водами спо́риться,
Зміїться, хмарки́ доганяє,
Спішить на спітка́ння з Дунаєм.
- Гей, трембіти, трембітоньки,
полонини,
Чи коли я від бігу спочину?
Як з Онда́вою
Станем парою,
Силою наллюсь небувалою.
Скок і скок, плинь і плинь,
То - туман, то – яси́нь.
2.
До берега, вийшла дівиця -
Висока, струнка, повнолиця,
Запнута у тугу безкраю,
Саме́нька, під ніс примовляє:
«І день – смутний, коли без тя,
Не миле мі таке життя».
Латориця їй: «Дорогенька,
Де Йоник твій любий, серде́нько?
Ви мали у квітні побратись,
Чи ще не построїли хати?»
3.
Півні спіли по окрузі,
Як туманами ілюзій
Впала вранішня роса.
Гори вперлись в небеса
Гостроребрими хребтами.
Антоніна у нестямі
Стала, наче свічка в храмі,
Засльозила рясно-рясно,
Та й ураз якось погасла.
Випав з жмені папірець:
«Тута добре, жив, здоров.
Не повіриш, наконець
Щастя, Тоньо, я найшов.
Дівка файна – внучка га́зди.
Буду жити у гараздах».
Здійня́вся вітер і листок
Злетів у річку під місток.
Підхо́пом, підско́ком Латориця
Побігла собі за околицю.
Дівиця притьма́ похопилася:
«І тут, я, біда́чка, спізнилася».
4.
День за днем у роботі готельній –
Пилосмоки, вбиральні, постелі,
Сірооко, без про́світу плинуть,
Антоніна, бува, безпричинно
Засумує, присяде на хвилю,
Умовляється: «Я є стожильна»,
Вечорами на стрічці Фейсбуку
Попри гонор і ревнощів муку
Погортає світлини – панянка
У обіймах з чорнявим Іванком, –
Госто-гостро заколе під серцем,
Запече, як у роті від перцю.
«Чи то світ на то́бі зійшовся?» –
Запитає стіну-співрозмовцю.
Так і рік зійшов,
як у горах сніг,
Вже й шафран зацвів,
трохи сум відліг.
5.
Ранком березневим
Розійшлися нерви -
Постояльцю все не так:
«Де керуючий-мудак?
Персонал увесь – лінивий», -
Видавалося, від гніву
Репне кавуном пузань
Чорноротістю доган.
Що за привід? Наша Тоня
Постояльцю, що спросоння
Під спідницю їй поліз,
Ля́пасом розбила ніс.
Довго там не розбирались,
А сказали, щоб звільнялась.
6.
Вирує, бурлиться Лато́риця,
На березі – дівчина-горлиця -
Завмерла у розпачі Тоня.
«Чого ти розпатлана, доню?
Журбою судьбі не поможеш,
Всміхнись, банувати негоже».
Як хмара, мрячіє дівиця:
«Не є тут кому й заступиться.
Ні Йона тепер, ні роботи,
Хоч йди і топися в скорботі»
Вирує гірський водоплин.
Полино́во, як один.
7.
Ожив раз німий телефон,
Схопила, стріпну́лася – «Йон!»
«Тонюсьо! Я– тутки! Вернувся!» -
Забулькало, мов похлинувся.
8.
Немає більшої відради
Примирення коханих. Ладу
В сімейнім так і не було.
Подеколи гірським селом
Чутки ходили, що Іван,
Дівчат возив сторонніх в чан,
Пішла знов Тоня в покоївки,
Та постояльців і горілки
Уже так ревно не цуралась,
Як і дарованих коралів.
9.
Вирує водичка в Латориці,
Смугляночка гаряче молиться.
«…Чи то винна я́,
що уже не та?
Змарнувалися
молоді літа…»
Скок і скок, плинь і плинь.
То - туман, то – яси́нь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826151
Рубрика: Поема
дата надходження 20.02.2019
автор: Оксана Дністран