Ще не відтаяло озерце,
Що кличе Сонечка і барв…
Чому ти плачеш, моє Серце?
Чого ж ти прагнеш ще, мій скарб?...
Та знаю все… Нема що волі,
Коли не поруч Той, хто Мій.
І я жбурляю виклик долі,
Яку хтось вигадав мені,
Бо НЕ МОЄ то, не мій вибір;
Я позбавляюся його;
Моє Життя – Мистецтва витвір,
І там немає усього,
Пов’язане що з грошолюбством!
Я хочу ЖИТИ, ТІЛЬКИ ТАК!
Я не боюся сварки з «людством»,
Яке ламає мій літак.
Екзюпері! Ти розумієш,
Бо проти сірості писав!!!
Такі вони… та що тут вдієш?
Загинув тут той, хто не знав,
Що боротьба не допоможе
Тут – бігти треба, та чимдуж!
Але наважитись не зможе,
Хто слухати звик рик «не руш!».
Бо слухати потрібно [b]СЕРЦЕ[/b],
[u][b]Воно – Двигун Душі Життя![/b][/u]
Ти розумієш все, озерце
Й не вимагаєш каяття…
А Серце прагне лиш Любові,
До Неї всі шляхи ведуть.
Нехай на небі будуть зорі,
А нелюди з Землі підуть!
(с)Кицюня Карлівна, 20 лютого 2019 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826158
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.02.2019
автор: Кицюня Карлівна