(на порогах Бугу: тут печалі твої розіллються…)
349* у відлуння грози:
вдовиними надіями спитаєш…
Він згасне – суму щем, у серці втрат… Сльозу
змахнеш із вій – гірку, пекучу болю мірку,
вдивляючись увись, в вечірню першу зірку:
«Ти звістиш, доле, зцілення грозу?..»
350* помолюся і скажу до неба:
«що ж Ти в сонячної жінки відібрало долю?!.»
Вдовиним не граються серцем… – Його проведи
у дні, де для щастя відкриються вікна, для сонця.
Хай лишаться шрами – кохання постав охоронцем,
у росах щасливих ночей змий від втрати сліди.
351* і вуст її, і вітру шепіт:
«ти вслухайся, ріко, в мить ранку і молитви…»
«Я чистих вод ріки надією торкнуся –
щоб кола почуттів не розгойдав обман…
Нехай омиє час біль від колишніх ран
любов’ю днів нових, де щастя океан…»
352* не розминутися…
А час мине. І може статись так,
що сил мені забракне вірить довго
у вічність почуттів кохання цього –
не обмани мене, дай, доле, знак!
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826639
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.02.2019
автор: Касьян Благоєв