Ці вояки – не просто добровольці –
Це України ледь розквітлий цвіт…
Прапрадіди їх – славні запорожці…
Сьогодні внуки їх рятують волю й світ.
Чернігівський… Мотопіхотний… Перший…
Це він тілами ворога спинив.
Бійців його назву я щонайменше
Богами не АТО – таки війни.
Без страху заглядали смерті в вічі,
Коли змагались з нею і не раз.
Вони козацтва паростки із Січі,
Їм дух зі сталі викував Тарас.
Без техніки, бронежилетів, касок
Вони стояли й дивували… смерть…
Ординців довели ледь не до сказу…
Ті ж посилали танки, «Гради», «Смерч».
Лягло немало там, на полі брані,
Тринадцятий порідшав батальйон.
Не всі іще залікували рани,
І не для всіх закінчився полон.
Болять чернігівцям і зниклі побратими,
І ті, що умирали… на руках,
Котрі своєю кров’ю освятили
Ту землю, що зростила вояка.
Роки летять… Життя не зупинити…
Й не викреслити з пам’яті АТО…
Не забуваймо ж голови схилити
Перед загиблого портретом і хрестом!
І подих свій на мить... теж зупинімо,
Коли звучить полеглого ім’я,
Віддаймо шану і постіймо… німо,
Адже в скорботі вся наша земля…
28.02.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827591
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.03.2019
автор: Ганна Верес