Перед Боже лице стаю,
ген подалі, людське — позаду.
З свого серця сама дістаю ―
що набрала там радо й нерадо.
Вигортаю усе до дна.
Хіба можна щось затаїти?
А навколо лише звірина:
без гріха й без лукавства, мов діти.
Ще трава і земля, і зілля.
Голоси, громовиці й вітри.
Ще з любові трохи похмілля —
із самого дна й догори.
Розмотаю на талії крайку…
Небо високо птахом курличе.
Здойму вбраннячко із китайки…
Прости мені, Боже, тричі!
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827904
Рубрика: Духовна поезія
дата надходження 05.03.2019
автор: Ольга Береза