Жив на світі Ослик так:
Був на витівки мастак...
Стане було на дорозі,
Що й пройти ніхто не може...
Ще й хвицається буває,
Тому всяк його минає...
Якось ішло зайченятко,-
Горіх несло, чи зернятко...
Ослик став, вперся ногами,
Не пройде маля до мами,
Мусить його обминати,
Щоб дійти до мами й тата...
Ослик дивиться суворо,
Не боїться ж він нікого:
-А ну, лишень підійди,
Полетиш хтозна куди!..
Як Ведмідь великий йде,
Ослик теж не відійде,
Стане, хвицає ногами,
Ведмідь кліпає очами...
Міг би дати стусана,
Та жаліє Осленя,
Воно ж все таки дитя,-
Необачне і маленьке,
Вередливе і дурненьке...
Відійде Ведмідь всміхнеться,
Ослик знову задається...
А то якось їхав Кран,
Величезний, як платан...
На шляху знов Ослик став...
І кран Ослика підняв,
Довіз його аж до лісу,
Вже Ослику не до сміху...
Відпустив Ослика Кран,
Залишився Ослик сам...
Довго - довго йшов додому,
Вже зболіли спина й ноги...
Зайчик знов йому зустрівся,
Ослик тут же відступився...
А Ведмедя, як зустрів,
Поклонився, аж зрадів:
-Добрий день! - йому сказав,
Та і далі поскакав,
Поспішав уже додому,
Не сказав нікому й слова...
І вже поперек дороги,
Не ставав більше ніколи...
Ще скажу, що поміж нами,
Теж таке часом буває:
Хтось старих не поважає,
Не рахується з малими,
І хворими, і з слабкими...
Залиша бува в біді,-
Хочте вірте, хочте ні!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828147
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 07.03.2019
автор: геометрія