Я Шевченка люблю змалку,
як читати стала.
В свої п"ять неповних років
"Заповіт" вже знала.
І тому в цей день великий
я його питаю:
Чого ж ти так похилився?
Що так серце крає?
Крізь зітхання і крізь сльози
ось що я почула,
Послухайте, люди добрі,
поки не забула:
Я поглянув на Вкраїну й чолом похилився,
Якби міг, то із могили я б до вас підвівся.
Я б узяв би свої вірші і пустив по вітру...
Ви читали, та не знали мого "Заповіту".
Треба ж було будувати, а ви зруйнували
Те, що зводили роками, у що душу вклали.
Треба було жити разом, а ви поділились,
Ще й шматуєте Вкраїну, куди ж ви скотились.
Працювать ніхто не хоче - так дітей навчили.
Люди добрі і хороші, що ж ви наробили.
Схаменіться, одумайтесь, треба щось робити:
Рятувати Україну, добробут ростити.
Та не ліками, не словом - треба працювати.
Бо сусіди вам не прийдуть в хаті прибирати.
Подивіться на панянок, на панів пихатих:
Вони все палаци зводять. На яку зарплату?
А простий народ працює з ранку і до ночі,
І отримує копійки. А він жити хоче.
Отака вас, люди праці. вже чекає шана:
Брати діток і йти в поле, працювать на пана.
То ж не плачте наді мною гіркими сльозами ,
І подумаємо разом, як нам жити з вами...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829008
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 14.03.2019
автор: Любов Вакуленко