Ранки іще похмурі
й такі сирі,
березень ще тримає
помірний градус.
Вийдеш вдихнути
день новий
за поріг,
викотишся,
мов яблуко,
в купіль саду
і зрозумієш:
Боже, таки весна!
Хай металева сітка
дрібної мряки
душу тобі скородить,
як борона,
але настане час
і посходять маки
там,
де лишилась пустка
після зими,
висмоктавши із тебе
останні соки…
Викреше
синь небесна
гучні громи,
обрій тобі розвиднить –
такий високий.
І завібрує звуками
свіжа рань,
трісне скоринка сонця,
і світла цівка
квітневі
залоскоче
теплом гортань –
і розіллються промені
по верхівках.
Ну, а допоки березень
не добіг,
не передав ще квітневі
естафету,
вийдеш
вдихнути день новий
за поріг –
й думка твоя запрагне
дзвінкого лету!
Й серце твоє,
як брунька,
ввібравши сік,
вистрелить білим цвітом
і завесніє.
Знову життя постане
у всій красі,
сходи свої дадуть
молоді надії.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830838
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.03.2019
автор: Наталя Данилюк