Його обличчя закарбовується в душу.
Але він не із тих людей,
чий спокій це могло би порушити.
Його витримці міг би позаздрити кожен,
хто тривогу свою приховати не може,
і ніколи не зможе.
Він звик прощатися легко, без зайвих слів,
холоднокровно спостерігаючи сльози.
Йому не цікаві ні буревії, ані люті морози,
тим паче - чужі психози.
Він дарує виключно жовті квіти -
отруйні мімози.
Його серце завжди б'ється в одному ритмі,
одноманітному:
без поспіху, без відчуттів, оминаючи грози.
Він майстерно закохує в себе тих,
хто був переконаний,
що кохати більше не в змозі.
А потім безжалісно кидає при дорозі...
конати...
І під ранок лягає спати.
От тільки цього разу довелося йому
чекати...сподіватися...нічого натомість не мати...
Страждати...ховаючись, через втрату
такої ж як він: втраченої,
звірячо-голодної,
морозно-холодної,
жадібної до почуттів,
яких більше немає в її житті.
(Альона Хомко )
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831069
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2019
автор: Альона Хомко