Теплий літній день.. В синім небі ні хмаринки… З садка чути переспів пташок і запах квітучих яблунь. Молоденькі, стрункі дерева росли рядами,
аж попід новий двоповерховий будинок, з високим фундаментом і двосхилим ламаним дахом.
На другому поверсі будинку, перед вікном, дерев`яна лоджія. До неї з землі тягнулася молода виноградна лоза з блискучим, зеленим листям. Тут же поруч, ледь досягала лоджію стара дерев`яна драбина. На передостанньому щаблі драбини сиділа худенька дівчинка Оля, вдягнена в жовту футболку і синенькі шорти. В гарному настрої, весело позирала до сонця, час від часу морщила кирпатого носика, примружила сині оченята і задоволено лускала соняхові зернята. Прямі сонячні промені, виблискували на золотистому тризубі футболки дівчинки, яка їй дуже пасувала. Біля будинку, майже впритул, лежала купа соломи, це вчора, цілий прицеп від трактора, привіз батько для корови. Наказав дітям не барилися, а щоб вже сьогодні , всю переносили за будинок, згодом збирався там зробити невеличку скирту.
Хоч солома й торішня, але збереглася добре, від неї не тхнуло сирістю і мала доволі світлий вигляд. На соломі, у напівлежачому положенні, закинувши ногу на ногу спостерігала за Олею близнючка Поля. Така ж світленька дівчинка обличчя ледь- ледь в веснянках, як і Оля, вдягнена в такий же самий одяг. Вона крутила головою, то до сестри, то до високої хвіртки з соснових штахет, на якій сидів сусід Сашко. Хлопчик наполегливо її вкотре намагався розхитати, щоб покататися. Із заздрістю позирав до Олі, мав велике бажання теж залізти на драбину, але боявся висоти. Чому й сам не знав та трусилися ноги, коли ліз по драбині, пройде, три чи, від сили, п’ять щаблів, втрачаю рівновагу. Хоча йому минуло всього вісім років та в нього є мрія - стати льотчиком. Тому й намагався зараз навчитися плигати, хоча б з такої висоти, щоб згодом подолати висоту драбини. Саме хвіртка, на міцних завісах, була йому помічницею. Вкотре чути гучний скрип хвіртки, Сашко так розхитує її, що злетів з неї, як метелик, присівши на коліна, аж зойкнув,
- « Ух !».
Цим привернув увагу дівчаток, відразу зрозумів, що вдало приземлився і від радості, піднявши руки догори, підскакуючи закричав,
- Ага! Бачили, бачили! Я все рівно стану льотчиком, ось побачите! І ви не смійтеся з мене.
Уже трохи спокійніше, розводячи руки в сторони,
- А іще, тільки заміж не спішіть, бо обох вас люблю, хай тільки підростемо. Тоді точно буду знати, котра з вас мені до душі. Як мій тато каже - на все свій час.
Здалося на деревах, аж листя здригалося, коли на все обійстя рознісся голосний сміх дівчаток. Оля, аж закашлялась на драбині, раз - по- раз руками тримається за живіт, махала ногами,
- Ой, держіть мене, бо зараз звалюся! Оце вчудив! Ну Сашко, тебе треба на телефон записати, щоб згодом побачив себе, послухав свої висловлювання. Це напевно від падіння в тебе такі нерозумні думки, чи що?
Поля, ж відразу сіла рівно, коли почула - «Ух! » З розкритим ротом слухала промову. В очах блискали веселики, рукою прикривала вуста, щоб, від почутого, вгамувати гучний сміх.
Дівчатка загалом були дружні, особливо, як дражнилися , чи сперечалися за, що - небудь з хлопчиком. Їм минуло по дев`ять років, тож Сашко був молодшим всього на рік. Але до всього нового в нього відчувалась боязкість, легко піддавався дівчаткам, намагався догодити. А вони ж, як дві щебетушки, вигадували різні ігри в сімейне життя. В хлопця - по черзі були нареченими і гралися ляльками, вважаючи за свої діти. Сашко, тільки підтирав носа, коли керували ним, то принести попити води, чи то відправляли, наче на роботу, бо ж вважався батьком, господарем, який мав забезпечити сім`ю.
Він часто приносив суниці, а нині приніс черешні, що привіз батько і ці зернята, якими насолоджувалися дівчатка. Їм все сподобалося, але часом й набридало, адже час йшов, підростали, погляди що до дитячих ігор змінювалися. А тут, ще й нещодавно батько купив собі і мамі телефон, в дівчаток, аж оченята засяяли, кожна й собі мріяла мати - тільки крутішого. У школі в дітей, в кого «круті» батьки, вже були телефони, але ж не кожна сім`я може дозволити собі такі витрати. Та тато їм пообіцяв, якщо влітку не ліннитимуться, будуть допомагати по господарству, то один на двох поки що купить, а на рік, ще один придбає, - коли свинку продадуть.
Оля швидко злізла з драбини й до Сашка,
-Ану, закачай штани, хай побачу…. Коліна цілі чи ні?
Хлопчик поправив русявий кучерявий чуб, махнувши рукою назад, примружив очі, здивовано до неї,
- О! Нічого там немає, не хвилюйся. Я тільки штанами легенько доторкнувся до землі, дивися, навіть не в пилюці.
Оля віддала йому пакет зернят,
- Ану стій, потримай, я подивлюся.
Зненацька, як м`яч відскочив в бік,
- Не чіпай, я не маленький. Ото нема що робити, не керуй мною.
Вона повернулася до драбини, на першу шаблю поставила праву ногу,
- Ну, як ти хочеш доказати, що не маленький, то спробуй залізти на драбину.
Поля довго, мовчки спостерігала за подіями та уже вилізла з соломи, направилася до старої, з дубових, товстих дошок, криниці,
- Не дурійте, я зараз прийду, хочу води холодної….
Оля відразу до Сашка,
- Ну що полізеш?
Він, кліпаючи темними оченятами, на знак згоди, кивнув головою,
- Тоді почекаємо, хай прийде, оцінить твої здібності, - продовжила дівчинка.
Не пройшло й хвилини, як почули крик, їх звала Поля,
- Гайда сюди! Йдіть сюди!
Дівчина стояла неподалік від криниці, махала руками.
За мить, діти були біля неї. Полінка - вказівним пальцем правої руки торкалася вуст на знак мовчання, від радості світилися очі. Підкрадаючись до криниці, прошепотіла,
-Тихо! Подивіться, що тут є, тільки не злякайте!
Стара, на вид чорна криниця, була на пів закрита товстою дубовою кришкою. Біля неї на лавці стояло пусте відро з ланцюгом, який був замотаний на барабан.
Поля з хвилюванням зашепотіла,
- Я відсунула кришку, ледь не оніміла від здивування. Вона там плаває - подивіться.
Оля трохи вища за Сашка, за спиною обома руками взяла його за плечі, - Не поспішай, не нахиляйся дуже, щоб часом не впав.
Й відразу до Полі, - Що за паніка? Що там, хтось - щось кинув?
-Та, яке там, краще подивіться, яка тут краса плаває.
Вони втрьох нахилилися в криницю. Поверх води, по самому краю стінок виднілися частинки моху і плавало кілька тоненьких травинок, а під ними, на воді трималася джерелянка. Вона час від часу роздвигає лапами, наче хизувалася своїми червоно - помаранчевими плямами й знову на якісь миті завмирала. Діти, кліпають очима, дивилися один на одного, посміхалися. Ніхто не наважився злякати це маленьке, боже сотворіння.
Оля, відійшла в сторону й тихо сказала,
- Де б ми побачили таку красу? По телевізору зовсім не те, правда?
Поля потягнула Сашка за руку й тихо, майже на вухо,
- Не чіпаймо, хай поплаває ! Вода є вдома, там нап`юся. Хай плаває, навіщо лякати, вона така маленька. Цікаво, десь же ховається коли воду набираємо, а зараз шкода, їй заважати, нехай відчуває свободу.
Діти попрямували до будинку. Сашко,рукою почухуючи голову, позирав на Полю,
- А ти злякалася, так? Я здорових жаб декілька раз бачив, як на ставок з татом їздив, під »Дубки», це дитячий оздоровчий табір. Там класно! Ми до бабусі їздили, вона там кухарка - їсти готує. Обіцяла, на наступне літо, візьме для мене путівку. Говорила, що мене треба відгодувати, бо їй здається, що я худий і малий.
Оля, посміхаючись, хитнула головою,
- Ну, ти, як той магнітофон завівся, от говірливий! Краще скажи, на драбину лізеш, чи передумав?
Щоб напитися води, Полінка шмигнула в хату. А Оля присіла на старий дерев`яний диван, з різьбленою спинкою, що стояв неподалік, під молодою грушею. Сашко, обійшов навколог дивану, запитав,
- Оце хотів запитати, де ви взяли такий дивний диван? Весь дерев`яний, я такого навіть по телевізору не бачив.
Дівчинка рукою взялася за спинку,
- Це бабусин мотлох, тато привіз недавно, говорить пам`ять буде. Вона ж померла два роки назад, добра бабця була, часто цукерками пригощала.
З хати, як біс із табакерки, вискочила Поля, розмахуючи руками, швидко вилізла на солому,
- Так, зараз кілька хвилин полежу, потішусь і будемо носити солому, а то й день пройде, що скажемо татові.
Олю з Сашком підійшли до драбини. Дівчинка запитала,
- То, що слабак, ні? Лізеш? Чи передумав бути льотчиком?
Хлопець топтався на місці,
- Ні, де ти бачила, ми чоловіки ніколи не відступаємо, он мій дядько з Полтави вчиться в цьому…Чекай нагадаю… А, в Кременчуці, в льотному училищі, хвалився, вже літав на вертольоті. І форма, ну одяг, у нього класний, ви б бачили. То я лізу першим, а ти Олю мене страхуй, добре?
Вона кивнула головою. Сашко кілька раз поглядом озирнув все довкола, почав ставати на шаблі,
- Так один, два…
Відразу його руки торкнулася Оля,
- Е ні ! Стоп! Я все зрозуміла, чого ти рівновагу втрачаєш і чого сіпає тобою, не рахуй свої кроки й не дивися донизу, а тільки вперед, зрозумів?
Хлопець кивнув головою, примружив очі, рухався далі, боявся, що не подолає висоту. Хоча й не помітив, як вже був на передостанній шаблі. Поля, лежачи на соломі спостерігала за хлопцем, помітивши, що майже досяг лоджії, крикнула.
- Ну молодець!
Він раптово здригнувся, відпустив руками драбину, почав хилися в сторону. За мить Оля схопила його за футболку і вони відразу очутились внизу на соломі, поруч з Полінкою. Сашко, не вагався, зірвався на ноги, став обтрушувати з себе солому. Розчервонівся, в його очах грали бісики,
- Ага, то я досяг висоти, досяг! Зумів! Значить буду льотчиком, буду!
На все подвір`я линув сміх… Дівчатка підморгували одна одній.
Вони і не помітили, як відчинилася хвіртка, зайшла мама Сашка.
Вона не бачила, що сталося, лише почула останні слова сина і сміх дівчаток. Жінка привітно посміхнулася,
- Так мій льотчик – вертольотчик, гайда додому, обідати пора!
Дівчатка переглянулися, всі троє поспіхом вилазили з соломи…
Хлопчик махнув рукою,
- Мені треба, ще два завдання з математики зробити, тоді прийду, продовжимо тренування. Бувайте!
Дві веснянкуваті дівчинки, одночасно махнули руками,
- Бувай льотчик – вертольотчик!
Мило посміхнулися вслід й відразу взялися розстеляти ряднину, якою мали переносити солому...
06.07.2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831417
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2019
автор: Ніна Незламна