За моїм вікном росла берізка,
Зустрічала в китицях весну.
Заплітала літо в свої кіски,
Проводжала осінь затяжну.
На заваді не була нікому
І несла у вікна холодок.
Я вслухалась і знімала втому
Щебетанням птахів між гілок.
Взимку на свої тендітні плечі
Накидала білосніжну шаль
І ховав у світлі сонця вечір
Цю красуню під свою вуаль.
Якось, повертаючись додому
Без важких, настирливих думок,
Погляд мій завмер на місці тому,
Де виднівся зрубаний пеньок.
Вся на мить якусь заціпеніла.
Що це, а красуня наша де?
Вперше за всі роки не зустріла,
І в дорогу вже не проведе.
Зрізали берізоньку, трухлявий
Стовбур із середини відмер,
А гілля високе кучеряве
І знакỳ не дало дотепер.
Ось така історія життєва,
Часто і в людей буває так.
Хтось повільно тліє, хтось миттєво,
Без помітних зовнішніх ознак.
Ми своє здоров’я не цінуємо
З багажем неспокою й образ.
Злагоду і щастя імітуємо,
Не на людях плачучи не раз.
А життя вимірює хвилинами
Кожну нашу дію, кожен крок.
Притаївши янголів за спинами,
Дасть пройти незавчений урок.
Та ми знову в метушні буденності
Грузнемо в проблемах і гріхах,
В їхній хаотичній нескінченності
Б’ємо пил по стомлених шляхах.
Відцвітають весни, нас не радують,
Ми не помічаємо краси,
А шумлять літа, лише нагадують -
Повертають до зими часи.
Як важливо світу посміхатися,
Цінувати миті в доброті.
Щирими і вірними лишатися
Богу, людям і своїй меті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832138
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.04.2019
автор: Світлана Вітер