[i]Ну, що ж, любий,
Напевно що моє мовчання було занадто тривалим та задовгим для тебе. Маєш повне право ображатись, мовчати у відповідь, ігнорувати або ж просто удати, що тобі все одно (хоча знаю, що ходиш набундючений). Скоріше за все навіть не повіриш, що в період мого затінення, я сумувала за тобою дужче, ніж будь-коли. Але, краще мовчати, аніж писати повідомлення, в яких лише будуть розкидані ліниві фрази, мої істерики, сумніви, ненависть до відстані, до паршивої Долі. Мені потрібно було зникнути на деякий час. Мені шкода, що я залишила тебе без жодного повідомлення, або без знаку мого перебування, але…я потребувала ковтка свіжих роздумів. В першу чергу мені потрібно було відпочити від своїх ілюзій, від людей. Просто було необхідно скинути величезний тягар мого емоційного напруження, вивернути повні кишені моїх нічних нервових зривів, знищити, форматувати ці тупі думки, які кожен день все топчуться і топчуться по мені, залишаючи яскраві, виразні сліди, які проходять не дуже швидко.
Впевнена, що якби ти був поряд, то я б нікуди не йшла, я б не плакала, я б не тягнулася до кожного видимого рятівного кола. Я б зі сумним, але спокійним поглядом ховалася б десь в тепленьких куточках твого м’якого тіла. У мене багато є цих «я б..», ти ж знаєш.
Кожного дня я писала в думках листи до тебе. Я сумувала. Мені здавалось, що цим сумом я б змогла поділитися з усім світом і всесвітом (і справді цього дуже хотіла б !), а вагу моєї журби не подужав би й найсильніший атлет планети. Блукаючи пустими вулицями рідного міста, я роздивлялась людей. За кожним обличчям ховається якась історія, або ж навіть документальна хроніка. Скільки незвіданих і ненаписаних книг ходять, їздять, дихають біля мене.
Однією з найцінніших книг для мене є ти. Мій антикваріат, янгольська ходяча скрижаль. Книга з чудернацькими ієрогліфами, які в змозі прочитати тільки я. Хах, якось занадто самовпевнено, не думаєш?
Знаєш, кожна деталь із зовнішнього світу приносила вісті про тебе. Іноді наш настрій збігався, наче ми обидва лежимо на ліжку, уявляємо обійми один одного, доторки оксамитових губ, наші розмови. Може це звучатиме дивно, але я відчувала тебе. Справді. І часто якась одна неслухняна сльоза обов’язково має вийти зі строю, ніби захотіла виділитись й показати себе у всій красі. Але не було у тій солоній воді нічого прекрасного, а скоріше багато розчарованого, бляклого, нездійсненого.
Ось чому я пішла. Меланхолія нахабно забирала мене у свою в’язницю, де я ще ніколи не була і не знала, що мені робити у її володінні, як себе поводити. Чи пручатись, чи просто дати дозвіл на свою душу, свій розум, тіло… Я не хотіла перед тобою бути такою…слабкою. Не зараз.
Милий, колись мої листи обов’язково будуть прочитані тобою. Колись мої слова стануть для тебе сенсом. (ні, не життя). Стануть сенсом віри у щось щире та незламне.
Обійми мене міцно - міцно і не дуйся, а то луснеш. А що мені без тебе потім робити? Зараз мені підказує жіноче чуття, що потрібно тебе цілувати. Цілувати багато, довго, солодко і ніжно. Дивитися оченятами, як у котика з мультфільму «Шрек», а потім носиком водити по твоїй колючій щетині, аби ти нарешті трішки усміхнувся.
Мені тебе не вистачало.
З любов’ю,
Твоя…[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832776
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.04.2019
автор: дівчина з третього поверху