За далекими давніми горами
Між дубами старими прадавніми
Висоту там вимірюють зорями
Глибину величинами справжніми.
Там цвіте все рожевими квітами
Не було і руки посторонньої,
І життя не наділене бідами,
І очима лихими сторонніми.
Там живуть за своїми законами
І ніхто не керується гордістю,
Там солдати не ходять колонами,
Бо навчились миритися з совістю.
І лунає по волі дитячий там сміх,
Він лунає із закликом щирим,
Він все ж кращий ніж братом скоєний гріх,
Він навчає всіх жити із миром.
Між багряно-зелених заплутаних віт
Ніжної Мавки ступав зрання слід:
Один її помах з'являється цвіт,
Один її подих і тане скрізь лід.
І серед тих спокійних гам
Ніхто не чув про лихо.
Ніхто не бачив сам-на-сам
Воно блукали тихо.
Так в серці лісу стояв дім,
А в ньому міф живе роками.
Так і проблема була в тім -
Гуляє привид там ночами.
Одні казали: "То дівча!"-
Воно втопилось в морі,
Інші казали від меча
Убили її горе.
Тепер там ходить як мара
В руках тримає диво
Хоч з виду вона не стара,
Та ходить хворобливо.
Душею добра мирна,
Та таємницю знає.
Із долею була покірна,
Від злого ока правду приховає.
Отож бо ще коли була
Людиною серед людей
Багато оповідки чула
Заходила до всіх дверей.
Її цікавість світлі очі
Приваблювали душі милі.
Їй в темноті всміхались ночі,
Їй в хмурі дні співали хвилі.
Вона й тепер привітна,
Коли немає долі,
Коли не всім помітна
Така вже мимоволі.
Та пам'ятає вона й досі
Події сірих смутних днів,
Свої пориви безголосі
Сліди погашених вогнів.
Як ранком сонних ще садів
Блукала Правда несмілива
Сам Бог приборкати зумів
Її поволі норовливу.
Вона - довірливе дитя
Всміхалась всім ходила всюди
І трепетне серцебиття
Ледь-ледь тривожить вільні груди.
Приходивши в чиюсь домівку,
Несла з собою біль і крах
І так дамаючи верхівку
Шукав її давненько страх.
Дволикий ворог радості й печалі
Він стежив він її шукав,
Ховаючи людей подалі,
Лісами поряд десь блукав.
Тоді ж бо очі привида-дівчини
Все бачили і страшний гріх
Не скоєних проти тварини
У пам'яті навік зберіг.
Зберігся морок темної пітьми,
Та втрачене було життя.
Просила правда:"Волю не бери"-
У відповідь лунали страхове виття.
А поховали Правду темні хвилі рік,
Забравши вглиб вже бездоганне тіло,
Їй страх людський укоротив лиш вік,
Пішов собі гуляти світом сміло.
Тепер лісами привид-дівчина блукає
І не дає вона для страху влади
Вже стільки років правди все шукає,
Не може дати спогадам всім ради.
І ми не знаємо ще ще ховає від нас ліс:
Якісь історії, легенди, може, пісні,
Може, й не варті вони наших гірких сліз,
Може, не всі вони лихі й такі зловісні...
Блукаючи лісом щодня, щогодини
Стрічаєм небачених лих,
А їх би не бачити й кожної днини
Й людських отих помислів злих.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832784
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2019
автор: Ірина Свірзінська