Мені не жаль. Бо буде новий плач
і новий дзвін з церковної дзвіниці.
А дерево в дахах – завжди на прах,
Щосотню років може надломиться.
Такий стрункий, таке сердечне «тьох»,
ти сонце шпилем різав, наче диню,
і відслужив Європі за п’ятьох,
хоч враженій мені – наполовину.
Від вогнедишних і чадних гієн
не врятували янголи й химери.
Я бачила і Страсбург, і Ам’єн,
а в них – твої турботливі манери.
Пробач, Нотр-Даме, Матері пробач,
що серце в Неї скніє без упину,
хтось вмисно а чі ні приніс кумач,
не відмолила перед Ним людину.
Мені ж прости, що я кажу «не жаль»,
бо знав лиш ти, в яку до тебе днину
приходила під кам’яний кришталь
і побула в тобі лише годину.
Не заспокоїв і не застеріг,
Стривожив натовпом роззяв і поліглотів,
ти й сам спасався від отих усіх,
ховався в риштування ти від фото.
Нема коли жаліти. То ж не жаль.
Відновлять парижани свої зорі,
і ти й надалі жатимеш врожай…
Бо хто ми є без віри та історій?
(16.04.2019)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833055
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.04.2019
автор: Світлана Ткаченко