Уже не гріють роси босі ноги,
Роки минули - молодість пройшла.
Жіноча доля вийшла до порогу,
Вона життя із нього почала.
Кохана, зранку вийди в спориші,
Згадай, ті роси, що коханням гріли.
Ті перламутри сяючі в душі,
Які немов жарини пломеніли.
Згадай, як ми ішли тоді удвох,
Дихнути не давали поцілунки.
Як соловей виводив своє «тьох»
Коханням відбивалось в серці лунко.
Ховалась зранку в променях зоря,
Біленькі хмари прикрашали небо.
Ми чули в свято пісню дзвонаря,
Який ховався у пташиний щебет.
Кохана, зранку вийди в спориші,
Згадай, ті роси, що коханням гріли.
Ті перламутри сяючі в душі,
Які немов жарини пломеніли.
Згадай, як ми ішли тоді удвох,
Дихнути не давали поцілунки.
Як соловей виводив своє «тьох»
Коханням відбивалось в серці лунко.
Роки, роки і серце заболить,
Здається роси мають ще нас гріти…
І пролітає та чарівна мить,
З якою так приємно говорити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833934
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.04.2019
автор: Віталій Назарук