Звалило дерево буревієм
з могутнім тілом, зеленим зіллям.
Лежало, впершись руками-гіллям...
Здіймався ранок над ним повільно.
ще вчора хмарами лоскоталось,
гніздо плекав ще на ньому сокіл,
сміялось сонце йому звисока,
щось таємниче йому шептало.
А там, внизу - прозаїчні будні,
турбот життєвих рутина сіра,
полює в сутінках звір на звіра
від днів вчорашніх, до до днів майбутніх.
Упало. Корінь сточила зрада.
Живцем розірвані жили-вени
кричать над вирвою німо, щемно,
ще кровоточить струмками рана.
Вершини в небі байдужо зверхні,
не чули крику за шумом вітру,
чужі, далекі і непривітні.
...А долом вогко заносить смертю.
Гілля повалене кози топчуть,
снують мурахи зів'ялим листям.
Ще часом пташок у день імлистий
крилом невидимим затріпоче.
Та впало зріле, живе насіння,
промінням теплим удень зігрілось.
І в нім життя ожило несміло,
неначе дерева воскресіння.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835789
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.05.2019
автор: Славомир