Нарешті сталось! Люди добрі,
Як передати на весь світ
Те відчуття, що аж за обрій
Із серця лине сонцецвіт!
Так – сонцецвіт, не помиляюсь.
Тому, що радості без меж!
Коли очей не відривають,
А навзаєм вдивляюсь теж.
Чи не змарніли личка любі;
Чи зморщок сітка ще густіш;
Чи здатні посміхатись губи,
Коли в суглобах біль як ніж?
Пасемця світлого волосся
Звисають вперто на чоло,
Під підборіддям налилося,
Хоч цього наче й не було…
Ще більше схудла, та змарніла…
Не на курортах десь була
І руки склавши не сиділа,
Так як колись, - було, - трудилась,
Так вже трудитись не змогла!
Весна холодна, непривітна,
Весь час дощі, а до землі
І підступитися не можна,
А мати треба на столі
І ту морквину, ту ж петрушку,
Той же буряк чи баклажан.
Прикласти треба сил до грунту
Та зі здоров’ям не талан.
Дивлюсь і кожну мить вбираю
У свою пам'ять, бо цей час
Так невблаганно відлітає!
Знов до розлук підводить нас.
До губ притулю ніжну руку
Не зводячи з лиця очей
Знов відпущу її в розлуку
В довге безсоння всіх ночей
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836576
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.05.2019
автор: dovgiy