А що бачать птахи?
Що у небі голубому літають..
Над людьми,над людьми...
Часто - густо вони пролітають..
Що ж бачать поїзди?
Як з перону щомиті рушають..
Вони бачуть усе, що тільки буває..
Когось мати на війну проводжає,
баз сліз...
Бо не знає,чи вернеться син ще сюди..
Чи засне у окопі сирому..
Що ж бачать поїзди?
І любов,і розлуку кохання..
Бачать злобу і підлість...
Гнилість ,черствість душі...
Не людей, просто хворих..
А що бачать квітки?
Миті щастя і горя..
Коли слугують квітки для любові
признання,для утіхи душі,для
палкого кохання...
А що бачать квітки,коли в труні
вони?
Безіменний солдат, чи він там,чи він там?
Чи єдиний лиш син в мами мертвий в труні...
Зранене тіло з війни,що обкрите квітками..
А що бачимо ми?
Як повернувшись з війни,на пероні вже ми,
і йдемо до сім'ї та несемо для них
гарні квітки...
Що ж відчуваємо ми,коли втрачаємо
рідних й коханих?
Як живем потім ми,після зради
й довіри байдужої...
Усе бачимо ми...Відчуваємо біль сповна,
й наповнюємося радістю також...
Поки ще люди ми,відчуваємо все...
І прекрасно все бачимо
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837509
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.06.2019
автор: Лілія Левицька