Мене ніхто ніколи не чекає,
А я чомусь завжди кудись спішу.
Життя повільно мимо пролітає...
То може це від нього я біжу?
Бо вам на мене всім давно всерівно,
Хоч дехто скаже, що не правда це.
Всі згадують, коли їм щось потрібно,
І потім швидко забувають все.
А просто так до мене подзвонити?
Спитатися: "Ти як? Ти ще живий?"
Не вмієте ні жити, ні любити,
А думаєте, що це я дурний.
Не можу довіряти вже нікому,
Та все одно так хочу до людей,
Щоб менше залишатися самому
З думками в порожнечі цих ночей.
І стін, що в чотирьох навколо мене
Стискають простір, звужуючи світ,
Так друзів круг я звузив лиш до себе,
І кожен день триває сотні літ.
Жалкую я за кожен крок невірний,
З людьми так важко, гірше - в самоті,
Та знаю, що нікому не потрібний
Так само, як вірші мої пусті.
У вас все неможливе вже здійснилось,
І незамінних замінили теж.
І де тепер? Куди вони поділись?..
В ненависті з коханням жодних меж.
03.06.19
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837517
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.06.2019
автор: grotath