«Великий крик
Кинутий хаосом світлу»
(Еміль Верхарн)
У колодязь старого міста
Темного, наче ніч у задушній сельві,
Затхлого, наче нотатки конкістадора,
Я занурюю дерев’яне відерце.
Відерце сонця.
А ви питаєте, що там намальовано
На його округлій поверхні:
Чи бодай хтось, бодай безкрилий
Намалював стигле яблуко
Чи може плямистого птаха
З гострим дзьобом
І сутрами Далай-Лами
У пазуристих лапах.
У залізну скриню нетутешнього міста
Я ховаю свої фобії
Порізані на кавалки ножицями історії,
Я ховаю дитячі іграшки
Якими бавився мисливець Ернест
Коли жив дитиною на березі озера.
А ви ще питаєте, чи то зайчики,
Чи то може клишоногі ведмедики,
Чи просто слова самогубця-батька,
Чи старий ніж іржавий,
Яким різали хліб на тісній кухні,
Чи думки божевільної матері,
Чи просто хмари над озером Мічіган
І містом цибулі дикої.
У мідну чашу чужого міста,
Зажди не нашого, зажди ворожого,
Я наливаю вино журби:
Пийте його каламуть чорну,
Розливайте його краплями
На клумби, де ростуть гладіолуси –
Квіти меча й Колізею,
Напоїть ним
Хвору жебрачку совість.
Може це буде доречно.
Може.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838225
Рубрика: Верлібр
дата надходження 09.06.2019
автор: Шон Маклех