Невимовна печаль, наче матір дитя,
СповилА мою зранену душу...
Не тогО мені жаль, що минуло життя,
А тогО, що ще далі йти мушу.
Що ще маю пройти крізь осінні дощі,
Снігові буревії, замети;
Без надії й мети... Через терня кущі...
До провалля бездонної Лети.
Невимовна печаль... Не повернеш назад,
Не почнеш все спочатку - несила!
Де вона - синя даль? Де весни зорепад?
Де надія і віра? Де крила?!
Промайнули роки... Ледь жевріє вогонь...
Вже так більше не буде ніколи!!!
Відспівали пташки. Згасли тисячі сонць.
І онуки закІнчили школу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839908
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.06.2019
автор: Василь Царинюк