Туман

Туман

Туман.  Що  в  ньому  є  такого,
Чому  він  лякає?
І  хто  знає  його  силу?
А  силу  він  має.
Має  силу  він  над  часом
І  над  тим,  що  було.
Нам  того  не  зрозуміти.
Було  –  то  минуло?
Кажуть  люди  –  то  неправда!
Вони  так  рахують,
Бо  не  знають  тої  сили,
Не  знають,  руйнують.
Те  руйнують,  що  не  хочуть,
За  правду  признати.
А  що  було,  і  що  буде,
Хіба  нам  те  знати?

                                 *
Чи  можливо  покохати,
Того,  що  минуло,
Того,  що  не  може  бути,
Можливо  й  не  було?
Того,  хто  прийшов  до  тебе,
Того,  хто  немає
Для  людини.  Як  те  знати?
Хто  кохає,  знає.

           *
Вечір.  Сонце  за  горбочком,
Все  спати  лягає.
А  ставок,  поля  над  яром,
Туман  покриває.
Стало  тихо.  Ніби  часом,
Все  чогось  злякалось,
Все  що  бігало,  літало,
Стихло,  заховалось.
Став  –  як  скло.  По  ньому  хмара,
Пливе,  зупинилась,
І  лягла,  хіба  спочити,
Бо  за  день  втомилась.
Ніби  небо  опустилось.
А  зорі?  Немає…
Було  все,  нема  нічого,
Час  відпочиває.
Зупинився,  досить  бігти,
Не  втечеш  від  себе.
Час,  він  тільки  для  людини,
Для  тебе,  для  мене.
Для  букарки,  для  травинки
Його  і  немає.
Час  для  того,  хто  рахує.
А  що  –  сам  не  знає.

*

Всі  казали  –  він  дурний,
Ти  його  не  слухай.
Він  такого  розповість,
«Натре»  тобі  вуха.
Все  що  каже  –  то  неправда,
Таке  не  буває.
А  я  слухав,  йому  вірив.
Рацію  він  має.
Він  завжди  ходив  в  туман,
І  чомусь  до  яру.
Я  боявся  з  ним  ходити
В  туман,  як  у  хмару.
Все  здавалось,  в  ньому  страшно,
Батьки  не  пускали.
Може  й  добре,  може  й  зле,
Можливо  щось  знали.
Жаль,  а  з  ним  я  не  ходив,
(Що  з  дурним  гуляти,
Потім  будуть  у  дворі,
Й  мене  таким  звати).
Він  приходив,  все  сумний.
І  завжди  під  ранок,
Мовчки  сяде  у  дворі,
На  ослін,  під  ганок.
І  мовчить.  Сказати  хоче,
А  ніхто  не  слуха.
Хіба  є  до  нього  діло?
А  для  його  –  мука.
Що  ніхто  не  розуміє,
І  ніхто  не  знає
Те,  що  робиться  в  душі
У  нього.  А  має,
Має  серце  він  велике,
І  добре,  і  щире.
І  собою  непоганий.
Лице  в  нього  миле.
І  дівчата  заглядали  
До  нього,  до  хати.
А  він  їм  розповідає…
Дурень!  Наплювати
Їм  на  те.  Неінтересно,
Слухать  небилиці.
Інтересно  їм  що  вчора,
Було  у  крамниці.
А  то  меле  що  попало,
Казок  начитався.
Хто  буде  з  таким  гуляти?
Так  один    зостався.

           *
Я,  чомусь,  не  дуже  падкий,
Бігати  в  футболі.
Чи  здоров’я  Бог  не  дав,
Чи  така  є  доля.
Він  тому  мене  примітив,
Підійшов  до  мене,
І  чудно  так  розповів,
Про  туман,  про  себе.
А  я  слухав,  і  мовчав.
Як  те  зрозуміти?
А,  хай  мовить,  що  придумав.
Брехати  так  вміти.
Треба  вчитись.  А  як  правда?
Мурахи  по  шкірі…
Після  того  він  пропав.
Розповім  по  мірі.

*

Ось  і  розповідь:
                             «Любив  я,
До  ставу  ходити.
Візьму  вудку,  хліба  з  салом,
Йду  рибу  ловити.
Чи  то  вранці,    чи  під  вечір,
На  нічну  рибалку.
Візьме  батько  мій  з  собою.
Так  –  привчився  з  малку.
Все  ходили  на  ставок,
На  річку  -  то  рідко.
На  ставку,  там  дуже  гарно,
Пройдешся  не  швидко.
А  там  яр.  Козацький  зветься.
Чому  так  назвали?
Кажуть  люди,  козаків,
Турки  порубали.
Бо  тих  мало,  тих  багато,
А  хлопці  завзяті.
Так  залишились  у  ярі,
Турки  були  кляті.

Біля  ставу  був  маєток.
Тепер    там  руїни.
Жив  козацький  старшина.
Що  з  ним  сталось?  
                                                           Нині,
Вже  ніхто  не  розповість,
Бо  не  пам’ятає,
Тих  що  знали  –  вже  нема.
А  нині  -  хто  знає.
Чи  то  правда,  чи  то  чутки,
Люди  розпустили.
До  маєтку,  і  до  яру,
Одні  не  ходили.
А  по  вечері,  є  чутка,
Голоси  гукають.
Як  порубані  козаки,
Когось  проклинають.
І  буває,  по  ночам,
Дівчина  блукає.
Попадеться  хто  на  очі,
Навік  пропадає.

Скільки  був  на  тому  місці,
Не  було  нічого,
А  недавно  у  тумані  
Побачив  такого!..
Сталось  так.  Пішов  до  вітру.
А  туман  стелився,
Я  не  встиг  і  оком  глянуть,
Дивлюсь  –  заблудився.
Ось  на  маєш!  Таке  треба,
Що  зі  мною  стало!?
Тут  бував  я  кілька  раз,
На,  і  заблукав  я!
Клята  стежка  десь  пропала,
Як  би  ніч,    не  видко.
Як  по  правді,  то    злякався,
Поспішив  я  швидко.
І  штани  я  з  переляку  
Зіпсував.  Так  було.
Як  почув  я  голоси.
І  як  вітром  здуло.
Як  рвонув  я  з  переляку,
В  будяк  головою.
Лежу  ничком,  тихо  стало.
Мацаю  рукою.
Лоб  став  липкий,  штани  –  мокрі,
Туман  -  пропадає.
Видно  стежку.  Підіймаюсь,
Йду,  куди  –  не  знаю.
Ось  садочок,  там  руїни…
Ба!  Стоїть  будинок!
Ноги  стали  як  залізні.
Спав  туман,  все  видно.
Я  сто  раз  був  в  цьому  місці,
Не  було  нічого!
Були  тут  одні  руїни.
А  бачу  такого…
Не  скажу  що  я  герой,
Стою  –  не  рухнуся.
Чую,  голос  недалеко,
Аж  трясусь  –  боюся.
Бачу  …  дівчина.  А  гарна…
У  косах  -  віночок,
По  вишневому  садочку,
Гуляє…  Так  хочу,
Підійти,  а  страшно  стало.
А  як  залоскоче.
Кажуть  люди,  так  русалки,
До  хлопців  охочі.
Кажуть  люди,  так  буває,
Підійде  гарненька,
Потім    хлопець  з  глузду  зійде,
І  в  воду,  тихенько.
Так  заманить,  не  повіриш.
Що  вже  з  глузду  з’їхав.
Може  так  зі  мною  вийде?
Сам  собі  не  віриш.

Так  стояв,  завмер,  боюся,
Не  знав  що  робити,
А  у  горлі  пересохло,
Водиці  б  попити.
Не  попросиш.  Навкруг  тихо,
В  маєтку  нікого…
Ніби  люди  мають  бути.
Не  бува  такого…
Ніби  ранок.  Сонце  сходить,
Птахи  заспівали.
А  вона…  росою  вмилась,
Косу  заплітає.
І  щось  гарне  так  співає,
Тихенько,  про  себе…
В  мене  ноги  затекли,
 Рухатися  треба.
А  тут  тихо.    Тільки  чути
Як  серце  гуркоче,
Ось  –  ось  вискочить  із  грудей…
По  спині  лоскоче.
Чи  комаха  забралася,
Не  дає  покою,
Я  рухнувся.  В  лице  гілка,
Її  я  рукою.  
Підвернувся,  впав  на  землю,
Скочив  з  переляку…
Підняла  дівчина  очі.
Дременув  зі  страху.
               
На  ставку,  весь  в  будяках
Лежу  на  травиці.
Брудний,  мокрий,  в  синяках,
Переляк  на  пиці.
Як  до  ставу  повернувся?
Був  туман,  чи  снилось.
А  яку  дівчину  бачив…
Піду  краще,  вмиюсь.
Що  в  маєтку  побував,  
В  тім  не  сумніваюсь,
Переляканий  тікав,
Таке  було,  каюсь.
Штани  свої  зіпсував,
Будяків  набрався,
А  ще  парубок,  козак,
Чого  так  злякався?
Бач,  привиділось  такого,
Чого  не  буває,
А  маєтку  там  немає!
Це  в  нас  кожен  знає.
Ось  тобі  і  розповів,
Кажеш  з  глузду  з’їхав?
Більш  нікому  не  скажу,
А  то  буде  сміху».

*
Кажуть  люди,  таким  станеш,
З  яким  поведешся.
Кажуть  люди,  дурним  будеш,
Як  вина  нап’єшся.
Кажуть  люди,  не  ходити,
Туди,  де  не  кличуть,
А  як  підеш,  то  лякатись,
Козаку  не  личить.

                       *

Чи,  про  яр  казали  правду,
В  старих  запитався.
Тільки  кажуть  не  ходити.
А  він  все  ж  зібрався.  
Впали  в  серце  карі  очі,
І  світ  став  не  милий.
І  він  знову  біля  ставу,
І  туман  йде  сивий.

                       *
«Знову  стежка,  і  маєток,
І  знову  дівчина,
Підійшов,  набрався  сили.
А  дівчина  мила…
Моє  серце  почуває,  
То  є  таки  доля.»
І  полетіла  душа,
Як  пташина  в  поле.
І  у  полі  тім  зустріла,
Ще  одну  пташину.
І  піднялися  під  хмари…
І  вже  пісня  лине.
Лине  пісня  над  полями,
То  душа  співає.
І  людина,  що  кохає,  
Увагу  звертає.
Тільки  сонечко  сховалось,  
Пора  повертати,
І  туман,  в  садок  заходить,
Хоче  роз’єднати.
Роз’єднати  хоче  долю,
Серце  розірвати.
І  розвести  половини,
До  старої  хати.
А  їм  добре,  і  не  підуть,
Вони  за  садочок,
І  в  обох  на  голові
Гарненький  віночок.
 
Тільки  сонечко  сховалось.
Туман  покриває.
І  в  тумані    як  у  хмарі,
Обоє  зникають.

                                                                                           

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839979
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.06.2019
автор: Ян Грудек