Доля зла буває, клята.
Кинеш оком – скрізь вони:
набундючені хохлята,
мов херсонські кавуни.
Чи було то у Херсоні,
чи примарилось вві сні:
скрізь хохлята. Часом сонні.
Часом навіть навісні.
Хижо зиркають, спідлоба.
У кишенях – повно дуль.
Пухне, стигне хохлозлоба.
Ну ж бо, гаркни, мов пітбуль!
Ні... Скував "совок" ординський:
україно-, людомор.
Мов з баштану щойно диньки, –
без амбіцій і думок.
Проковтнули вкупі кляпа.
Пріють в гузнах язики.
Набундючені хохлята –
вже давно не козаки.
Як би кат в лице не хляпав
матом, пляцком, батогом, –
мов метелики, хохлята
пруть на світло – у вогонь,
де мичать, немов телята,
не вникаючи у суть,
що країна й доля клята.
Й двох "матусь" покірно ссуть.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840244
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.06.2019
автор: Олександр Обрій