Де сивий світ садами молодий,
А море пише хроніки на скелі,
З палітри сонця в дзеркало води
Пливуть багряні барви акварелі,
Моє дитинство згадує мене.
Ворушить дні, просіяні із татом –
Багато щастя, суму теж багато
Лежить на дні, між кинутих монет.
Мені б тепер хоч декілька хвилин,
З тих сотен, що не знала, де подіти,
Але у долі є свої гамбіти –
Її гравці рахунки вже звели.
І все минуло. Піна на воді.
Хоч наш заплив здавався неозорим,
Нехай земля для батька буде морем,
Що нам дари підносило тоді,
Що він давно у вічність переплив,
Лишивши тих, кого навчив любити
Ці схили і під ними скромні квіти,
Цей пірс і риб у тріщинах між плит.
І скільки б зим сади не замело,
Штормами сиві схили не розмило,
Є попіл, що для нас не стане пилом,
Сувій, що не знецінеться в рулон.
Нехай зриває квіти суховій
І ми колись обернемось на попіл,
Свій спогад, ніжно згорнутий в сувій,
Я дам донці, щоб нас вписала потім.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841403
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.07.2019
автор: Марґо Ґейко