Ми ходимо по метро, такі неідеальні..
Пізно ввечері загоряється світло у наших спальнях,
Щоб через пару годин знову зникнути.
Наші втомлені очі не дивляться під ноги,
Замість думок в голові грає музика.
Наступна зупинка, що не має краю,
Була взята нами у позику.
Люди хвилями реагують на звук потяга:
Крок вперед, хочуть бути ближчими,
Вже давно не відчувають протягу,
Ці підземки нас просто знищили.
Різні погляди не зливаються радістю,
Віддзеркалення втоми-
вічністю,
Просмерділи далекою старістю
Коридори , з яких ще не вийшли ми.
На цих стінах немає історії,
Вона зникла на іншій станції.
Не згадаємо вже, що накоїли,
Бо є страх не прокинутись вранці.
Це без сумніву може трапитись,
Залиши моє фото як пам'ятку
На дверях розсувних між вагонами
Для людей, яких ми не знаємо,
Для людей, що не мріють просторами,
Намагаємося завжди кудись встигнути,
Дике прагення, може не вийде в нас
Стати навіть не ідеальними,
У метро, що ховає за стінами
Наші мрії - словами печальними.
Окуляри згубив в безкінечності,
Не хапайся за руку, не зможу я,
Нарікали нас схожими з нечистю
І зробили такими вразливими.
Сонце в лампі немає можливості
Хоч на мить зігрівати й втримати,
Як у темряві ми народилися,
Так у ній доведеться й загинути.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841430
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.07.2019
автор: Сенін